Сприт у тих справах — у старших жінок і, що найцінніше, —
Досвід, наставник усіх, де які є лиш, мистецтв.
Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють —
Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид.
Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати,
[680] Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр!
Щоб насолоди сягти, не треба таким заохоти:
Тут як йому, так і їй — рівна слугує жага.
Бридко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі
(Ось чому я не вдаюсь до хлопчаків по любов).
Бридко, як жінка до рук лиш томý йде, що так воно треба,
Й, холодно віддаючись, — подумки вовну пряде.
Втіха — з обов’язку?.. Ні, забава така не для мене!
Ані від кого мені послуг не треба таких!
Слухати любо зате, як вона розкошує-шепоче,
[690] Як зупиняє мене — не поспішай так, мовляв.
Любо дивитись у розпал жаги подоланій в очі —
Хоч і подолана, все ж — мляво пручається ще.
Не для зеленої юні дала ті розкоші природа:
Виповниш сім п’ятиліть — будеш готовий до них.
Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх
В амфори влите було, — зрілого дайте вина!
Тільки розлогий платан — од пекучого Феба схорона,
Щойно проросла трава — коле у босу стопу.
Чи Герміоні першість оддав би ти, а не Єлені?
[700] Горгу{217} б хіба подивляв більше, ніж матір її?
Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера,
Будуть тобі до смаку щонайсолодші плоди!
Втім, їх уже прийняло, заодно з ними, ложе коханців:
Музо, не входьмо туди! Перед дверми зупинись!
Самі собою слова без твого надихання пливтимуть
І бездіяльною там ліва не буде рука:
Знатимуть пальці й самі, куди їм сягати, куди там
Потайки стріли свої хитрий пускає Амур.
Із Андромахою бавився так і Гектор могутній —
[710] Не на одній лиш війні користь од нього була.
Так і могутній Ахілл, обіймаючи бранку Лірнеську,
Втомлений боєм, м’яке ложе любовне гнітив.
Пестив тебе, Брісеїдо, а ти — його рук не сахалась,
Хоч їх не раз він в бою кров’ю фрігійців багрив!
Може, грайливо й сама ти до них, незборних, тяглася,
Щойно до любощів хіть заполонила тебе.
Тільки не квапся, гляди: Венери діла — неквапливі,
Звільна, по крокові крок до насолоди іди!
Знайдеш місця, до яких дає радо жінка торкатись, —
[720] От і торкайся до них, соромом те не вважай!
Скоро у любки в очах мов огні перелітні помітиш:
Так на тремтливій воді зблискує сонце, бува.
Далі — і схлипи, й жалі, і шепоти милі, й зітхання,
Й ті, що співзвучні тій грі, ніжні, солодкі слова.
Лиш на вітрилах тугих не жени ти поперед неї,
А піде швидше вона — й ти поспіши навздогін.
Разом ідіть до мети! Впадете водночáс у знемозі —
То привітайте себе: повною втіха була!
Так і веди борозну, коли спокій, коли небезпека
[730] Не підганяє тебе: швидше-но, швидше, мовляв.
А коли так — ну що ж, налягай тоді на всі весла
І не жалій скакуна — чвалом пусти, приострож!
Ось і праці кінець! Подай мені, вдячне юнацтво,
Пальму й чоло увінчай з мирту пахучим вінком!
Як Подалірій цілителем був, порятунком данайців,
Як Еакід — кулаком, Нестор — брав мовою верх,
Даром пророцтва — Калхант, а списом — син Теламона,
Віжками — Автомедонт, так я в любові мастак!
Шану складіть мені, чоловіки, своєму співцеві,
[740] Світом із уст у вуста ймення моє хай летить!
Гарну я вклав вам до рук, як Вулкан — Ахіллові, зброю:
Як володів нею він, так покажіть ви й себе!
Хто ж амазонку звоює мечем моїм, хай на трофеях
Напис залишить такий: «Учнем Назона я був».
Ще ж і дівчатам (прохають мене) подам настанови.
Ще одну книгу — для вас, ніжні, писатиму я!
Книга третя
На амазонок данайців я вів, тепер амазонкам,
Пентесілає{218}, твоїм зброю вкладаю до рук.
Рівні щоб сили були! Про звитягу подбає Діона
Й той, хто над світом усім пурхати звик — її син.
Якось негоже іти оружним — на безоружних,
Так ото перемогти — чи не ганьба це, мужі?
Хтось, може, скаже на те: «Змії додавати отрути?
До безборонних овець хижу вовчицю вести?»
Ти, бач, провину чиюсь — на всіх жінок виливаєш:
[10] Кожну за вчинки її так поцінуй або так.
Ганить Єлену молодший Атрід, а сестру, Клітемнестру,
Старший{219}; і право на це мають обидва брати.
Через Талая дочку, Еріфілу, нащадок Еклея{220}
В темінь Аїда, живий, в’їхав на конях живих.
А Пенелопу згадай: свого мужа, що два п’ятиліття
Бився, а два — мандрував, чесно чекала вона.
А Філакіда жона{221}? Хіба ж не вона передчасно
За чоловіком своїм, кажуть, в могилу зійшла?
Й Феретіада{222} жона, щоб муж міг уникнути смерті,
[20] В темінь Аїда й вона не завагалась зійти.
«Ось я, візьми, Капанею, мене! Поєднаймося прахом!»
Кинулась, мовивши так, Іфіса донька{223} в огонь.
Мужність{224} — це жінка, зауваж: жіноче ім’я в неї, одяг —
От і сприяє жінкам — в тому нема дивини.
