Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
І коли я думаю про це, то мимоволі згадую слова Драгоманова: «Кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, — єсть видаток з української… скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки». А ще мені чогось дуже хочеться, щоби на фронтоні чи Могилянки, чи мого рідного Харківського університету красувалося гасло: «Учитися, учитися й учитися». І підпис: «Драгоманов».
Урок 34
«УКРАЇНА ВЕЛИКОЮ БУДЕ!»
Поема про море
Надворі літо. Спека панує на вулицях слобожанського мегаполіса. У цей час, мабуть, кожен городянин лине думкою кудись далеко-далеко, на берег синього моря, де цілюща солона вода, прохолодний бриз, спокій. Як у Миколи Бажана. Пам’ятаєте? «Тут тільки море й ти, тут тільки ритм і тіні, / Плавкий гекзаметр хвиль, мовчання берегів…» Бажан мав ідеальний слух і просто неймовірне чуття ритму. Тому він так трепетно слухав море… Колись Вільгельм фон Гумбольдт не без подиву думав собі: «Чому це ритми старовинної поезії народжують у твоїй душі такий спокій?» Ось хоча би ті-таки гекзаметри. І, якби він спитав про це у Бажана, той, напевно, відповів би: «Тому що гекзаметр — це лагідна морська хвиля, що мірно набігає на берег».
Ритми моря звучать у душі поета навіть тоді, коли він раптом утрачає слух, як те сталося з Олексою Влизьком. Згадаймо хоча би його легку та плинну «іронічну увертюру» про Одесу: «Над хорошим Чорним морем / Тріпотять серця і райни / І суворий владар — вікінг — / Свій проводить корабель. / Він проходить у тумані, / Обминаючи Одесу, / Де живуть буденні люди / І найкращі із жінок!» Ясна річ, поета-романтика буденні люди не дуже ваблять. Його ваблять моряки — ті, хто вічно шукає чогось незвіданого, хто має залізні нерви, мужність, порив і силу, ось як оцей капітан із «Балади про летючого голландця»: «Важкий броненосець відходить в рейс, / Відходить земля, мов іржавий дах. / Місток. Капітан. На злих вустах / Тринадцять чортів, а на носі цейс». Словом, ідеал поета — людина моря. Та й сам він — моряк, і його побратими — моряки: «Загартовані сонцем, вітрами, / Перепливши незнані світи, / Ми не маємо стежки і брами, — / До якої прийти». Ні-ні, це аж ніяк не маніфест заблукалих мандрівників, не образ безцільних людей-номадів. Це — панегірик безмежній свободі. Бо в морі куди не кинь — стежки. Море не знає лабіринтів земного світу. У морі не треба шукати якихось там доріг чи брам, бо воно само безмежна дорога-брама в незнаний світ. І про це чудово писав Юрій Яновський у своєму «Майстрі корабля»: «Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце — дорога». Море — це абсолютна свобода, це образ людського пориву до всього незнаного та безмежного, зрештою, це щемке почуття твоєї власної зникомості й малості. «Перед морем, — каже Яновський, — завжди себе почуваєш ніби винуватим за те, що мало живеш. За те, що такий малий». Яновський просто обожнював море. Недаремно Євген Маланюк у «Книзі спостережень» писав, що Яновський був тим, «хто відкрив і завоював нам море, море в значенні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс…»
Справді, море для Яновського — міра всіх речей. Притягальна сила моря така могутня, що її можна порівняти хіба що з першою любов’ю. Герой «Майстра корабля» Сев, у якому не важко впізнати Сашка Довженка, каже: «Море — це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок. Ця жінка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жінка, вона ввижається вдень і вночі. Задовольняє один подув пристрасті, але викликає два інших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона іноді дурна й жорстока, але ніяка красуня в світі не дасть вам стільки насолоди, бо вона є й залишиться першою жінкою, першою любов’ю».
Мені здається, що всі наші найкращі поети 1920-их років мали воістину морські душі. Та й сама доба Українського Ренесансу з її всеосяжною революційністю нагадувала буремне море. Недаремно Павло Филипович переспівував тоді Бодлерову «Людину і море», де є такі рядки: «Людино вільних днів, колись на все життя / Полюбиш море ти — воно твоє свічадо. / В безкраїм плині хвиль себе почуєш радо, / Спізнаєш: як вони, гірка душа твоя». А Іван Сенченко у статті «Де хвилі…», надрукованій у шостій книжці «ВАПЛІТЕ» за 1927 рік, прямо казав: «Україна» плюс «море» дорівнює «велич». Ось він, «націоналістичний маринізм» у всій своїй красі. Ось він, сенс гасла: «Україна великою буде!»
По-моєму, один-єдиний тогочасний автор, котрий не любив моря, був (диво-дивне!) «м’ятежний» Микола Хвильовий. Чому? «Я вас хочу зрозуміти, — писав йому Яновський. — Може, це тому, що любите ви Тургенєва й Достоєвського? Може, граф Лев Толстой захопив вас своїми суходільними монументами? Я ніколи не любив їх читати». А може, тут далася взнаки «суходільність» і нашої попередньої літератури. Пам’ятаєте іронічну тираду того-таки Яновського: «Англія — морська країна, значить, там можна писати про море, — сказав він, граціозно зіпершись на пужално, — а Україна — край не морський — значить, ніззя»? Так письменник відреагував на слова одного з київських критиків щодо романтики моря в його «Прекрасній Ут». Але що там той нещасний «пролетарський» критик, коли навіть такий знавець нашої літератури, як Іван Майстренко, в «Історії мого покоління» писав: «Тільки в українських думах яскраво зображена морська стихія. В нашій літературі моря немає, якщо не рахувати «Майстра корабля» Юрія Яновського. В нашій літературі є вишневі садки, тихі місячні ночі, верби над ставками. Все тихе, спокійне»!..
Ні. Я так не
