Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
Ось поет підходить до борту шхуни. Перед ним Арал — ніким не звідана загадкова водна гладінь обширом 65 000 квадратних кілометрів. Віє вітер, скрипить під ногами палуба. Зовсім скоро Шевченко відчує, що таке йти під парусами, що таке незнані береги, що таке безмір моря, його краса, його принада, його неймовірні сила та жорстокість. Наприклад, у травні 1849 року поет потрапить у шторм, який капітан-лейтенант Олексій Бутаков — учений і мореплавець, за чиїми плечима була кругосвітня подорож, — описав отак: «Хвилі були величезні й, сказати б, бурунні, а тому кожен вал бив шхуну зі страшною силою, тим паче що вона й сама по собі легко зринає на хвилі, тож я щомиті чекав на смерть. О сьомій годині вечора налетів жахливий шквал із градом. Не можу збагнути, як не обірвались канати і як ми вціліли. А потім цілу ніч ні вітер, ні хвилі не вщухали аніскілечки; своїм порятунком ми зобов’язані одному лиш Божому милосердю».
Тож, коли Шевченко змальовує у «Прогулянці…» «прекрасно-жахливу» картину бурі на морі, — це не просто фантазми сну, а ще й позасвідома згадка пережитих морських штормів. Прикметно, що цей феєричний буряний образ супроводжують звуки думи про Олексія Поповича, де є чудесний опис бурі на морі — той самий, про який перший видавець українських народних дум, «герольд романтизму» князь Микола Цертелєв писав: «Прекрасні Оссіанові описи бурі навряд чи мають у собі більше жвавості й правдивості». А ще були солодко-бентежні й украй небезпечні обстеження невідомих морських берегів. Приятель Шевченка, учений-мандрівник Олексій Макшеєв, згадував: «Пам’ятаю дві-три поїздки, коли хвилі перехлюпували вже через борти шлюпки чи барки й коли всі бліді, як смерть, мовчки гребли або вичерпували шапками воду; та море нас милувало, ми поверталися благополучно й при першій же нагоді знову довірялись мінливій стихії. Так, можна звикнути до небезпек, можна навіть полюбити їх, коли спонукою до їхнього подолання є така сила, як цікавість побачити новий, ще ніким не досліджений куточок землі». За своє бурхливе життя Шевченкові доводилось бачити й ці незвідані морські береги, які часом лякали своєю дикістю й безлюддям, а часом були принадні та жадані, мов незнайома красуня, і розкішні морські міражі, й «найрізноманітніші та найкрасивіші мушлі тропічних морів»…
Але справжня романтика моря настане в нашій літературі згодом, за часів Українського Ренесансу… То більше, що це була доба панування соціальної утопії, бо, як слушно писав колись Віктор Петров, «морська далечінь неодмінно пов’язана зі свободою, а ще — з якоюсь соціальною утопією, з надією знайти незнану землю, де на тебе (на всіх!) чекає щастя». То вже інша річ, що жаданий земний рай, на пошуки якого рушали в океан революції відважні аргонавти, конкістадори та вікінги, з бігом часу дедалі більше починав нагадувати ту ненависну тюрму, від якої вони втікали. Й уже невдовзі вони зрозуміють, що їх хочуть перетворити на в’язнів, котрим не вільно навіть думати про море. Саме тоді Олекса Влизько напише оці рядки про мандрівку до примарного Ельдорадо: «В нудний океан пішов корабель, / З людьми, що втекли від своїх земель. / Бо власна земля — холодна й німа, / Бо власна земля, — як завжди, — тюрма, / А краща — усюди, де нас нема». І далі: «Романтика моря? Конрад? Стівенсон? / Капітан таємничий, як масон? — / Нічого подібного. Через борт / Схиляється кілька зелених морд, / Щоб дерти з апломбами шлунки: — «Чччорт». / В салоні для шиберів, нагорі, / Танцює Манон з кавалером де Грі. / А палубу третю, від бруду руду — / Провітрює сон про світ какаду, / Про кактуси й Мехіко на меду…» Ні, не все так просто і з цією романтикою моря, і з Ельдорадо, і з Конрадом та Стивенсоном…
Та хай там що, а саме Український Ренесанс породжує прекрасну морську літературу. Уже наприкінці 1940-их Святослав Гординський, пливучи кораблем, нотує у своєму щоденнику: «Чомусь пригадалася наша морська поезія. Найсильніше, найорганічніше передавали її поети, зв’язані з морем, — Влизько, Яновський, Чернов-Малошийченко, Марко Вороний. Є ще поети-естети, філософи моря: Маланюк. Морська поезія — це та, що ставиться до моря активно, не споглядально. Влизько зукраїнізував Одесу, відкрив її доки і запах її вітру, Чернов зв’язав українську поезію з Червоним морем, з Індійським океаном. Маланюк відкрив для неї Балтик, Косач — південно-західне море конкістадорів. Микола Трублаїні відкрив своєю прозою море північне, Беринга, Софія Яблонська — море Жовте. Але скільки ще морів та океанів у нашій поезії невідкритих. А море як проблема космічна в нашій поезії ще майже не заторкнуте»… Так-так, море чекає на своїх поетів. Тим паче, що «Україна» плюс «море» дорівнює «велич».
Урок 35
«ОСТЕ CTE БІ БО БУ…»
Село і місто на сторінках української класики
У XIX столітті наші письменники, живучи по містах, просто марили селом. Зрештою, інакше й бути не могло, адже їхній ідеал — «народність». Ба більше, вони вважали, що якраз «народність» і визначає неповторне обличчя української літератури. Так думав, наприклад, Пантелеймон Куліш. Про це він прямо писав у статті «Простонародність в українській словесності», взявши за епіграф слова знаменитого німецького публіциста Вільгельма Гайнриха Риля: «Дорога до права веде через звичаї, дорога до свободи — через самопізнання, дорога до могутності — через сповнене любові осягнення нашої національної своєрідності». А через три десятки років Михайло Драгоманов у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну», згадавши Куліша, скаже: «Коли б нам пощастило виробити літературу строго мужицьку по мові, присвячену інтересам найбільшої маси людності нашого краю… а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами європейської цивілізації, тоді б ми появили щось дійсно оригінального серед культурного світу, — такого, що про нього і той світ заговорив би! Ну, та, мабуть, ця моя колишня мрія так мрією і зостанеться!» Ні-ні! Драгоманов передає тут
