Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
Можу пригадати ось хоча би таку красномовну історію. Незадовго до початку Другої світової війни Юрій Шевельов написав у Харкові працю «Синтакса простого речення». Потому була війна, потім — еміграція на Захід. І тут у Шевельова зринула думка перекласти цю роботу німецькою і видати. За переклад узявся відомий славіст, професор Мюнхенського університету Ервін Кошмідер. Авторський текст Кошмідер перекладав легко, а от із прикладами, які Шевельов брав з української класичної літератури, він мав неабиякий клопіт. «Чи це випадок, — із подивом казав він Шевельову, — чи вся ваша література така глибоко сільська, можна б сказати, навіть сільськогосподарська! Всякі там люшні, чепіги, підсвинки… Цих слів нема в моєму лексиконі, мені важко підшукувати їхні німецькі відповідники. Нічого подібного я не мав у творах тих слов’янських літератур, які я найкраще знаю, — польської, російської…» Цікаво, що відповів на це Шевельов — чоловік, котрий ціле життя наполегливо підкреслював, що він міщук, а не селюк?
Мабуть, він сказав, що це — «випадок». Справді, які там «люшні, чепіги, підсвинки» у старокиївських літописах чи у «Слові о полку Ігоревім»? Яка «сільськогосподарськість» у наших думах чи у трактатах високочолих богословів доби бароко? А розкішні народні пісні, що їх із повним правом можна трактувати як усну форму книжної поезії! Хіба ж «Ой, чий то кінь стоїть», що так проникливо лунає, скажімо, у фільмі Єжи Гофманна «Вогнем і мечем», не є виявом найрафінованішої лицарської любові? Хіба людина від «люшень, чепіг, підсвинків» має такі високі та шляхетні почуття? Ледве чи. Мужик на те й мужик, аби бути муругим у всьому, зокрема в любові. А які «люшні, чепіги, підсвинки» в українських романтиків із їхнім стрімким поривом «у блакить»? Та й наші реалісти, котрі «ходили в народ», аж ніяк не були носіями «сільськогосподарського» світогляду. Навіть нехіть до міста в нас здебільшого суто «міська».
Згадаймо, як Євген Маланюк писав, що Богдан-Ігор Антонич, оспівуючи природу, цілком заперечує місто. Мовляв, «у нашій літературі, поза Семенком і «Містом» Підмогильного, таке відношення до міста є eine alte Geschichte». Але це, — продовжує Маланюк, — аж ніяк не традиційна боязнь міста чи скигління селюка, бо Антонич «трактує місто передовсім як певну дивовижну відміну краєвиду, як новий для нього, але безконечно чужий і безконечно нижчий, убогіший світ, світ якоїсь передпотопової, запізненої нечистоти й всілякої обридливої, потворної нечисті». Та й сам Маланюк трактував місто приблизно так само. Ось він дивиться на нічний Нью-Йорк. І що ж нагадує йому сьогоднішня столиця світу? «Якоюсь тьмяною давниною, — каже поет, — повіяло від цього нічного пейзажу, що являв якби гірський хребет з міріадами простокутних вогників, розташованих геометричними шерегами, — на тлі беззоряного неба, що з ним майже зливалась масивна громада хмародерного хребта. Щось істотно-древнє було в цім кам’янім краєвиді. Щось від байок Шехерезади, але одночасно щось від інків і ацтеків, щось від «царства Монтезуми»… Можливо, що саме так мав виглядати старовинний нічний Вавилон»…
Перед нами всеосяжний паралельний світ, місто-архетип, місто-лабіринт, місто-примара. А можна уявляти місто й так, як уявляв його Гнат Михайличенко в мініатюрі «Дівча»: «Гамір міста охопив мене, заволодів моєю душею, не залишаючи місця для абичого іншого, крім гнітючої туги й самотності. Безупинно минали мене, поспішали кудись люди, чужі, ворожі… І, може, теж самотні». Що тут місто? Абсолютне втілення твоєї самотності — самотність у юрбі…
І навпаки, можна бути в захваті від барвистого міського многоголосся, від запаморочливої міської динаміки — і тоді на папір лягають весело посічені стрімким ритмом мегаполіса рядки Михайля Семенка: «Осте сте / бі бо / бу / візники — люди / трамваї — люди / автомобілібілі / бігорух рухобіги / berceus kapy / селі / елі / лілі…» Це щось схоже на створену в пам’ятному 1917-му картину Сухера-Бера Рибака «Місто»… А можна взагалі співати місту осанну, як те робить, скажімо, Аркадій Любченко у своєму «Вертепі». Пам’ятаєте? «Воно невтомне, як одвічна радість життя. Воно суворе, як невблаганна смерть. Воно завжди сповнене тих загадкових, приглушено-клекітних, переможних і переможених шумів, що родяться тільки в самому вирі зустрічних сил, на перехрестях гострих почувань та домислів і в боротьбі творять прийдешнє… Безперечно, ви любите місто. Воно визнає тільки сміливих і здібних. Воно обдаровує ласкою тільки імкливих та енергійних. І воно ненавидить, безмежно ненавидить усіх, що кволі й зневірені». Справді, місто — це територія свободи, й індивідуальної, й соціальної.
З другого боку, можна дивитися на все це зі скепсисом. Мовляв, місто ніколи не розв’яже тих питань, які стоять перед людиною. Згадаймо хоча би «хутірну філософію» Куліша, який казав, що заради людського щастя рано чи пізно міста повинні стати селами: «Надобно городам роздробитися на села…» Ну й, нарешті, можна по-народницькому проклинати місто як територію зла — так, як те робить героїня оповідання Панаса Мирного «Лихий попутав»: «Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла — як ластівочка щебетала, назад повертаюся — вороном крячу… Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!..» Що вже казати про роман «Повія»! Цей роман — утілена в жіночій долі трагедія України як «селянського краю», що гине в нерівній борні з міською цивілізацією. Опозиція села та міста як «свого» та «чужого» віддзеркалює тут структуру простору колонії в різних її вимірах: від побуту до метафізики. «Село і місто у Мирного, — писав колись Сергій Єфремов, — вороги непримиренні, між ними точиться неустанний конфлікт, боротьба невгашенна. Село — це праця, залежна від землі, а через те розмірена, регулярна, планомірна, на довгі віки непорушно встановлена. Місто — це вічно-текуча експлуатація села, хаотична «комерція», тандита, на якій один у одного з рук рве і яка висисає з села і матеріальні, і живі соки; це резиденція бюрократії, усякого начальства…»
Своєрідною метаморфозою цієї опозиції є навіть «Місто» Підмогильного — чи не перший урбаністичний роман в українській літературі. Ось його головний герой-селюк стоїть на Хрещатику й довго-довго дивиться на розмаїту, барвисту, галасливу міську юрбу. І що ж він почуває при цьому? Збентеженість, захват, заздрісну млость?.. Ні. Ворожість. Ворожість «до цього бездумного, сміючого потоку. На що інше здатні всі ці голови, крім як сміх і залицяння? Чи можна ж припустити, що їм у серці живе ідея, що ріденька їхня кров здібна на порив, що в свідомості їм є завдання й обов’язок?» А вже в геть радикальній
