Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов

Урок 32

«Я БАЧИВ ДИВНИЙ СОН…»

Що снилося нашим класикам?

Не так давно, 2010 року, у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла книжка під назвою «Сновиди. Сни українських письменників». Видавці зазначили, що це, мабуть, «перша у світі письменницька сновидійна антологія». Може, й так. Не знаю. Знаю лише те, що колись давно розказування снів було в нас улюбленою жіночою забавкою. Зберуться собі дівчата і молодиці — й пішло. «Сюніч, — каже одна, — снивсь мені сон…» Усі слухають. Потому друга: «А мені снилось, наче я…» І знов усі слухають. Потому третя… «Чи справді все те снилося, — писала у своїх спогадах Олена Пчілка, — чи охоча фантазія прикрашувала, поширювала ті розмаїті, дивні сни…» — то вже інше питання. Словом, сон був жанром жіночої словесності. Недаремно поет і мандрівник Іван Манджура занотовував сни поруч із піснями, казками, прислів’ями, замовляннями…

Отак і у «Сновидах»: зібралися вісімдесят сучасних письменників (щоправда, переважно чоловіки) та й почали розказувати сни, тобто ділитися з читачем найсокровеннішим. Ні-ні, я не перебільшую. Сон — це споконвічна територія інтиму… І коли я читав «Сновиди», то подумав: як добре було би мати три-чотири роки вільного життя, щоби написати книжку про українські сни від найдавніших часів до сьогодні. Пречудова була би книжка! Тим паче що снів круг нас куди більше, ніж може здатися на перший погляд. Можна було би почати з казок. Хіба казка — не витвір колективного несвідомого? «Читаю народні казки, — писав якось у щоденнику Володимир Винниченко. — Враження від них: це сни, запам’ятані, затримані в пам’яті народу. Невмотивованість дій, як у снах. Відсутність логічних асоціацій. Відсутність уваги й керування свідомістю. Найдивніші події не викликають здивування, хоч обстановка дії цілком реальна».

А як наші класики розуміли природу сну? Здається, першим про це писав іще 1620 року Касіян Сакович. Мовляв, із погляду фізіології, сон — то ніщо інше, як «заспокоєння всіх зовнішніх чуттів», необхідне людині для того, щоби зморене тіло набралося снаги, серце — втихомирилось, а шлунок краще перетравлював харчі. Людина легко засинає під впливом вина, опіуму, тепла чи холоду, лагідного ськання в голові, жебоніння води, глибокої задуми… І тоді їй сняться сни. Вони бувають дуже різні…

Наприклад, Аркадієві Любченку, коли він 1944 року сидів у камері гестапівської тюрми на Лонцького, приснилося, наче він потрапив у якесь баговиння, та вибрався з нього, навіть черевики не забруднив. Глядь — а перед ним «неосяжна рівна просторінь. Степ, на якому до самого обрію хвилюється ще зеленава густа чистісінька пшениця. А вдалині, такій розкриленій і привітній, стоїть ніжно-блакитне небо». Було таке враження, що перед ним інший світ. Письменник хоче запам’ятати, коли це сталося. Виймає годинник, дивиться — за 20 хвилин одинадцята… Аж ось після двох із половиною місяців сидіння за ґратами «на Лонцького» Любченка виводять із камери, віддають речі. Його кишеньковий годинник, ясна річ, давно спинився. Щоби поставити час, автор «Вертепу» глянув на тюремний стінний годинник. Рівно за 20 хвилин одинадцята! «Я, — каже він, — внутрішньо здригнувся, аж трошки страшно мені стало, аж кров кинулась до лиця — згадав сон, про який перед тим, звичайно, зовсім не думав, бо взагалі мені тоді не до снів було». Справді, які там сни, коли він навіть не знав, чи випускають його на волю, чи везуть на фабрику смерті «Auschwitz Birkenau»!.. То була воля.

Сакович, мабуть, сказав би, що Любченко бачив Божий сон: Творець посилає такі сни праведникам, аби вони знали своє майбутнє. Утім, ледве чи Любченко з цим би погодився. Для нього сни — радше щось диявольське. Принаймні за півроку до того, як потрапити до тюрми, він писав у щоденнику: «Чортове діло, ці сни! Яка справді-бо в них потаємна й правдива сила. Не у всіх, звичайно, а в тих, що значливі, що підказують завжди щось, готують». Так, важко сказати, чиє то «діло»: Боже чи диявольське, — особливо, коли тобі сниться, наприклад, смерть. Сниться? Може, то вона і є? Пам’ятаєте рядки Байрона, які в перекладі Лесі Українки звучать так: «Смерть і сон — кажуть люди, — то браття рідні, / Сон єсть образ мовчазної смерті, / Коли смерть може дать кращий рай, ніж у сні…»? Часом смерть приходить у красивій масці. Скажімо, навесні 1922 року Тичині наснилася висока-висока калина. То померла його кохана. «Чи це в мене інтуїція така? — питає поет сам себе. — А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока-висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь…» А часом маски на смерті нема. Щоби не ходити далеко, згадаю мініатюру Сашка Ушкалова з 28-го числа «часопису текстів і візій» «Четвер»: «Цього ранку було якось важко прокидатися, а коли я все ж таки прокинувся, мама сказала: «Знаєш, мені снилось, що померла його матінка…» Півдня я бігав містом, а пообіді скинув йому смс «чувак, як ти?» і отримав просту відповідь: «херово». Потім ми зідзвонились. «Ну що?» — спитав я. «Все», — відповів він тихо. «Тобто?» «Все…» — повторив він. «…Співчуваю…» А потім я попрохав маму, щоб вона нічого мені не казала, якщо колись побачить уві сні мою смерть… Вона плакала…» Це не вигадка — це reality…

А ще, казав Сакович, бувають сни природні, тобто такі, що зумовлені станом тіла чи денними враженнями та пристрастями. Приміром, «скупому часто сняться гроші, купцю — товари, рибалці — ставки, неводи, риба. Мисливцю ж сняться гаї, поля, хорти, зайці. Солдату — сурми, війни, залицяльнику — любовниці, студенту — лекції, диспутації». Словом, як у тій приказці: «Що в кого болить, той про те й говорить». Може бути навіть отаке. 1930-ті роки. Кілька письменників гуртом їдуть на літературний виступ. Ночують усі в одній великій кімнаті. Уранці прокидаються, і Володимир Кузьмич, який був страшенним «ортодоксом» (це не врятує його від смерті в таборі ГУЛАГу десь у Казахстані), побожно каже: «А мені снився товариш Сталін». Наступного дня зранку насмішкуватий Юрій Вухналь будить Кузьмича й питає: «Ну-ну, Володю, політбюро тобі вже приснилося? Всі члени політбюро були присутні?..»

Та повернімося до онейрології Саковича. Він підкреслював, що сон — то територія фантазії, бо вона не лише зберігає та передає чуттєві образи, а ще й вигадує