Метафізика - Арістотель

href="ch2.xhtml#id158">[99] та про субстрат[100], [5] власне, що він є субстратом у подвійному значенні[101]: або як певна конкретна річ, як-от тварина, що є носієм своїх властивостей, або як матерія, що лежить в основі дійсності). Дехто вважає, що загальне є найбільшою мірою причина і начало, тому розглянемо також його. Так, здається неможливим, щоб сутністю було що-небудь, що позначається загальним поняттям. Адже, по-перше, [10] сутність кожної речі є властиве цій речі і більше нічому іншому, натомість загальне — це спільне багатьом, бо загальним називається те, що за своєю природою властиве більше ніж одному. Тож сутністю чого воно буде? Далебі, або всього, або нічого; проте бути сутністю всього — неможливо, якщо ж воно буде сутністю одного, то і все інше буде ним, адже ті речі, в яких одна сутність і одна чимбутність, [15] самі також є одним.

Далі, сутністю називається те, що не приписується субстрату, натомість загальне завжди приписується якомусь субстрату. Але якщо загальне не може бути сутністю в такий спосіб, як чимбутність, то чи не може воно міститися в ній, як-от «тварина» в «людині» та «коневі»? Тоді зрозуміло, що воно є певне означення чимбутності. І немає різниці, якщо воно не є означенням, що міститься в сутності, бо тим не менше загальне буде сутністю чогось, як-от «людина» є сутністю певної людини, в якій вона міститься; отож звідси випливає знову те саме, адже загальне, наприклад, «тварина», буде сутністю того, в чому воно міститься як притаманне йому. Крім того, і неможливо, і безглуздо, щоб певне «це» і сутність, якщо вони з чогось складаються, складалися не з сутностей і не з певного «цього», а натомість із певної якості. Адже тоді те, що не є сутністю, і якість існуватимуть раніше сутності й певного «цього», бо ані за визначенням, ані за часом, ані за виникненням не можуть властивості бути переднішими за сутність; позаяк тоді вони існуватимуть окремо. Крім того, в сутності Сократа містилася б ще одна сутність, [30] тож була б одна сутність двох речей. І взагалі з цього випливає, що якщо «людина» і все, що вживається таким чином, є сутністю, то ніщо із того, що входить у визначення, не є сутністю чогось і не існує окремо від нього або в чомусь іншому. Я маю на увазі, наприклад, що немає ніякої «тварини» опріч певних тварин і ніщо інше з того, що входить у визначення, не існує окремо.

Отже, якщо розглядати питання, виходячи з цих положень, то зрозуміло, що ніщо з властивого як загального не є сутністю і також зрозуміло, що все, що спільно приписується речам, не означає щось «це», [1039а] [1] а радше щось «таке». Інакше постає багато труднощів і зокрема «третя людина»[102].

Крім того, це стає зрозуміло і з наступного. Неможливо, щоб сутність складалася з сутностей, що містяться в ній як щось дійсне; адже те, що таким чином [5] є двома дійсними речами, не може бути однією дійсною річчю; проте якщо ці дві речі є потенційно, то вони цілком можуть бути одним (наприклад, подвійна лінія складається з двох половин, але потенційно; натомість реалізація в дійсності відокремлює їх одну від одної). Отож, якщо сутність є одним, вона не складатиметься з сутностей, що в ній містяться, і до того ж у такий спосіб, про який правильно говорить Демокріт; адже, стверджує він, неможливо, щоб [10] одна річ складалася з двох або із однієї стало дві, позаяк сутностями він вважає величини, що не діляться. Очевидно, отже, що так само стоїть справа з числом, якщо число є поєднання одиниць, як стверджує дехто: або двійка не є єдиним, або одиниця в ній не є дійсною.

Проте звідси випливає певна проблема. Адже якщо [15] жодна сутність не може складатися із загального, тому що вона означає не певне «це», а натомість «таке», і жодна сутність не може складатися з сутностей у дійсності, то будь-яка сутність не була б складеною, тому жодна сутність не мала б визначення. Одначе всі вважають, і давно вже було сказано[103], що або [20] тільки сутність має визначення, або насамперед вона; але тепер здається, що і вона не має. Тому не буде ніякого визначення; або у певному сенсі воно буде, а в певному сенсі ні. Більш зрозумілим те, що ми говоримо, стане в подальшому[104].

14

Із сказаного очевидним є також висновок, що випливає із вчення тих, [25] хто стверджує, що ідеї є сутностями, які існують окремо, і разом з тим постулюють вид як такий, що складається з роду й відмінностей. Якщо види існують, і «тварина» присутня в «людині» й «коневі», то або вони є одне за числом, або різне. За визначенням ясно, що одне, адже той, хто дає визначення, в обох випадках вдається [30] до одного й того самого визначення. Якщо існує якась людина сама по собі, що є певне «це» й існує окремо, то необхідно, щоб і частини, з яких вона складається, як-от «тварина» і «двоноге», означали певне «це» і були окремими сутностями; отже, це вірно і для «тварини». Отже, якщо «тварина» в «коневі» і в «людині» є одне й те саме, так само, як ти із самим собою, то як одне буде одним в речах, що існують окремо, [1039b] [1] і чому ця «тварина» не існуватиме окремо від самої себе? І якщо вона причетна «двоногого» та «багатоногого», то з цього випливає щось неможливе, бо одному й тому самому буде воднораз приманні протилежні властивості, хоча воно є щось одне і певне «це». Якщо ж воно не є причетним до них, то як [5] можна говорити, що тварина є двоногим або тим, що пересувається сушею? Але, можливо, те і друге об’єднується, сполучається або змішується? Утім, все це безглуздо.

Однак припустимо, що «тварина» є різною в кожному виді. Тоді вочевидь буде безконечно багато тих речей, сутність яких є «тварина»; адже не просто побіжно «людина» містить в собі «тварину». Існуватиме багато тварин самих по собі, позаяк «тварина» в кожному [10] окремому виді буде сутністю виду (адже «тварина» не говориться про щось інше; інакше «людина» була б видом цього іншого, а воно було б її родом), і, крім того, все, з чого складається «людина», було б ідеями; жоден із цих елементів не буде ідеєю одного й сутністю другого (адже це неможливо). Отож «тварина»