Діалоги - Луцій Анней Сенека
X
А тепер, раз ми вже пробігли першу частину наших роздумів, перейдімо до другої. Тут, послуговуючись частково нашими доводами, здебільшого ж спільними для всіх стоїків, доведемо, що й образа не вражає мудреця. Образа — це щось менше, ніж кривда. На образника можемо радше жалітися, аніж мстити йому, та й закони не передбачають за образу якоїсь покари.
Почуття образи випливає зі слабкої душі, яка наче зіщулюється від будь-якого не надто пристойного вчинку чи слова. От, скажімо: «Такий-то не прийняв мене, хоч інших таки прийняв». Або: «Як же зневажливо він відповів мені, прямо в очі розсміявся». А ще: «Він виділив для мене місце не посередині стола, а в самому низу{233}» та інше. Хіба не назвеш це наріканнями знудженої душі, хворобою, в яку впадають надто розніжені, розбещені щастям люди? Таким не журитиметься той, у кого поважніші клопоти. Так ось: усі ті, розслаблені надлишком дозвілля, якісь по-жіночому, від природи, нестійкі люди, коли їх оминають справжні кривди, переймаються, власне, усім тим пустим, яке вони тлумачать на свій хворобливий лад. Отож, хто так болісно сприймає кожну образу, виказує тим самим, що не бачить далі свого носа, засвідчує неповагу до себе самого. Впевнений він лише у тому, що його зневажили, і такі-ось муки — не від чогось іншого, а від ницості душі, яка сама себе принижує, упосліджує. Мудреця ж не образиш: він знає собі ціну, він певний того, що ніхто з ним не сміє надто вільно повестися, а над усім тим, що я назвав би не так душевними стражданнями, як пхиньканням, він не те що бере гору — просто не зауважує. Є, щоправда, й таке, що вражає мудреця, але — не пригноблює: тілесний біль, неміч, утрата друзів чи дітей, упадок війною опаленої вітчизни. Не перечу, що все це торкається душі мудреця, таж не кажемо, що його твердість — це твердість каменя чи заліза. Що ж бо то за чеснота, яка не відчуває того, що терпить?
XI
То що в такому разі? — А ось що: є, кажу, чимало такого, що вражає мудреця, але, відчувши рану, він перемагає її, затискує, вигоює. А до всього іншого, дрібного, він просто нечутливий; тут йому не знадобиться той гарт, який він набув у щоденному протистоянні супротивним силам, — усього того він чи то бачити не хоче, чи просто з нього сміється.
А що образи йдуть переважно від пихатих і зухвалих, які й на своє щастя кривляться, то мудрець має змогу зневажити ту бундючність і протиставити їй найвеличнішу з усіх чеснот — цілющу силу й велич свого духу. Він оминає всі ті марниці, не зважає на них, як не зважаємо на нічні видива, подоби речей{234}, де нічого справжнього, цілісного, сама лиш порожнеча. Думає й про те, що увесь інший люд зі своїх низин не може зверхньо дивитись на те, що на висотах. «Образа», contumelia, — від слова «contemptus», зневага{235}, бо ж лише зневажаючи когось, можна його в такий спосіб скривдити. Але ж нікому не до снаги зневажати більшого і кращого від себе, навіть коли він робить це зневажливо. Вдарити батька по лиці може й дитина, може й за волосся сіпати матір, може дряпати, плюватися, на очах батьків оголювати те, що треба прикривати, може й погані слова говорити, але все це ми не вважаємо образою. Чому? Бо той, хто робить усе це, ще й не знає, що таке зневага.
З цієї ж причини нас не ображають, а, навпаки, розважають гострі словечка наших рабів, що дозволяють собі кепкувати й зі своїх господарів; почавши з них, вони й далі, вже на гостях, вигострюють свою зухвалість. І що нікчемніший раб, що більшим посміховищем є сам, то більше дозволяє собі на те словесне нахабство. Дехто купує для цього найязикатіших хлоп’ят, ще й вишколює їхню безсоромність, наймаючи для цього відповідних наставників, щоб ті їхні учні майстерніше проливались усілякими непристойностями; сприймаємо ж їх не як образи, а як масні дотепи.
XII
Яке ж то безглуздя — то втішатися тим самим, то обурюватися; одне й те ж саме з уст приятеля сприймати як непристойну лайку, а з уст хлопчини-раба — як потішний жарт!
Як ми ставимося до дітей, так мудрець — до всіх людей, яких не полишає дитячість ані після зеленого, ані після сивого віку. Чи з плином часу кращими стають ті, чиї душі хворі? Хіба що хиби їхні разом з ними зростають. Від дітей вони відрізняються лише зростом та зовнішнім виглядом, в іншому ж — такі ж самі, як і ті діти, непостійні й невпевнені, так само пориваються то сюди, то туди, аби лиш якоїсь насолоди лизнути, усе чимось занепокоєні, а якщо й вгомоняться, то не від здорового глузду, а зі страху. І хай там ніхто не каже, що між дітьми й ними різниця у тому, що ті поквапні до кісточок, горіхів та різних бляшок, а ці — до золота, срібла й до міст; що ті, забавляючись, вдають із себе різних урядників, наслідують їхній одяг та ознаки — претексти, фасції, влаштовують суди, а ці — по-справжньому, з головою, віддаються тим забавам — уже на Марсовому полі{236}, на форумі, в курії; що ті, згрібаючи пісок на узбережжі, виліплюють подоби будинків, а ці, зарозумілі (он, мовляв, на що ми здатні), женуть угору, камінь при камені, високі стіни й крівлі{237} і роблять небезпечним для життя те, що винайдено для безпеки нашого тіла.
Отож і діти, й дорослі — однаково хиблять, з тією лише різницею, що в останніх ті хиби поважніші й спрямовані на інше. Тож їхні образи мудрець по праву сприймає не інакше як жарт. Час до часу, як ото дітям, він визначає покарання, добру науку для них, але не тому, що він зазнав од них кривди, а тому, що вони йому завдали її, і щоб більше цього не робили. Так і худобу смиримо батогом. Не впадаємо у гнів, коли кінь не кориться вершникові, а гнуздаємо його,
