Діалоги - Луцій Анней Сенека
VIII
До того ж, Хрісіпп у своїх настановах не відмовляє людині у дозвіллі (мова не про те, щоб піддаватися дозвіллю — щоб вибирати його). Наші наставники проти того, щоб мудрець брався за будь-які державні справи. Але хіба не однаково, що його приведе до дозвілля: чи держава позбудеться мудреця, а чи мудрець — держави, якщо держава, у будь-якому разі, позбудеться всіх? А вже напевно позбуватиметься тих, хто пильніше до неї приглянеться.
Але хай мені хтось назве державу, чиїми справами мав би зайнятися мудрець. Може, це держава афінян, де засудили Сократа, звідки, щоб не бути засудженим, пішов на вигнання Арістотель, держава, де заздрість бере гору над чеснотами? Погодишся, що це не та держава, якою мав би займатися мудрець. Чи, може, він приступить до справ у державі карфагенян, де не вщухають чвари, де свобода небезпечна для найкращих громадян, де справедливість і добро — й мідяком не цінять, де нелюдська жорстокість до ворогів, де й до своїх — не менша ворожість? Мудрець і від такої відвернеться. Скільки б тих держав не перераховував — не знайду такої, яка терпіла б мудреця, чи мудрець — її терпів би.
Отож, якщо такої держави, яку уявляємо собі, знайти годі, то дозвілля стає потрібним для всіх, бо ж ніде немає чогось такого, що було б од нього вищим. Коли хтось скаже, що судноплавство — це найкраще, що може бути, а при тому забороняє пускатись у море, де судна час од часу йдуть на дно, де налітають буревії, що збивають керманича з дороги й женуть його у протилежний бік, то такий, гадаю, вихваляючи судноплавство, — забороняє відпускати прив’язі й піднімати якір…
(На цьому текст у рукописах обривається…)
Про стійкість мудреця
І
Не помилюся, Серене{212}, коли скажу, що стоїки й усі інші, віддані філософії{213}, різняться між собою так, як чоловіки — від жінок. Хоча і ті, й ті однаково причетні до суспільного життя, одні народжені для того, щоб повелівати, інші — щоб коритися. Ті, усі інші мудреці, ставляться до людей, сказати б, як домашні лікарі-слуги до своїх господарів, — якось м’яко й улесливо, не так, як того вимагає швидке, дієве лікування, а як на це дозволяє хворий. Стоїки ж, навпаки, ступаючи твердо, навпрямець, дбають не про те, щоб тим, кого провадитимуть, було приємно, а щоб якомога швидше вихопити нас з біди й вивести на таку вершину, яка недосяжна не те що для якихось стріл, а й для ударів самої долі.
— Але та дорога, на яку вони кличуть, аж надто стрімка й обривиста.
— А хіба рівнина веде до вершин? А проте, не така вже вона стрімка, як дехто думає. То лише з перших кроків — скелі й урвища, образ глухого бездоріжжя. Так-ото, коли дивимося вдалину, то видається, що на обрії — суцільні, один при одному, стрімчаки, настільки відстань є оманливою для зору. Та коли наближаємося, то з того шпилястого пасма проступають окремі вершини, а що здавалося крутизною — постає лише схилом.
Нещодавно, коли мова зайшла про Марка Катона{214}, ти, пам’ятаю, вразливий до будь-якої несправедливості, обурювався тим, що доба Катона не надто його розуміла: того, хто піднявся над Помпеями й Цезарями, ставила нижче від Ватініїв. Обурювався й тим, що з нього, таки серед форуму, зірвали тогу, коли він переконував усіх не приймати закон{215}; що бунтівлива юрба тягла його від Ростр аж до Фабієвої арки, і йому довелося всю дорогу терпіти гидкі лайки, плювки й чимало інших образ, на які не скупився ошалілий натовп. І тоді я відповів тобі, що ті твої хвилювання повинні стосуватися держави, яку продавали з торгів: з одного боку Публій Клодій{216}, з іншого — Ватіній, та й загалом будь-хто з останніх негідників; у сліпій своїй захланності вони й не розуміли, що, продаючи державу, — й себе продають.
II
Що ж до самого Катона, то я велів тобі бути спокійним, бо ж мудреця ні скривдити, ані образити не можна, а в особі Катона безсмертні боги дали нам такий зразок мудреця, що ані Улісс, ані Геракл із тих давніх віків з ним не зрівняються. Наші стоїки оголосили їх мудрецями за їхню незламність у трудах, зневагу до насолод, перемогу над дикими звірами. Катон, щоправда, не змагався з хижаками — це справа мисливців і селюків; залізом і вогнем не переслідував чудовиськ, не випало йому жити у ті часи, коли вірили, що небо тримається на плечах однієї людини{217}, — минулася давня наївність, наспіла доба, коли хитра винахідливість{218} сягнула своїх вершин. Ось тоді й вступив він у бій{219} з марнославством, тим багатоликим злом, із невситною жагою влади, яку не могла втамувати й уся земна куля, поділена між трьома людьми{220}; з пороками велетенського міста, що у своєму виродженні падає під власним тягарем{221}; стояв він, утримуючи від падіння цілу державу, скільки може втримати її плече однієї людини, стояв, аж доки, чи то звалений з ніг, чи привалений, не впав разом із тим громаддям, чиє падіння так довго стримував. Ось тоді водночас і загинуло те, що не годилося відділяти одне від одного: ні Катон не пережив свободи, ані свобода — Катона. І ти вважаєш, що люд міг скривдити такого мужа, позбавивши
