Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
А після цього вміщено «Редакційне повідомлення». Мовляв, коли ми почали з’ясовувати, хто автор цієї лайки на адресу Чернова, то виявилося, що таки ж сам Чернов. Неймовірно! «Навіщо ви це зробили?» — похмуро питає Чернова секретар Ярмаркому. Чернов весело регоче, закурює цигарку й каже: «Ха! Хай тепер спробують підкопатися критики й вороги. Геть з кону, книжкові робаки! Вам тут нічого робити. За вас уже зроблено». «Я хочу говорити серйозно!» — закликає його до порядку секретар. «Несерйозність, — весело відповідає Чернов, — єдина серйозна річ в житті. Але для того, щоб навчитись несерйозно ставитись до речей, треба бути надзвичайно серйозною людиною». «Будь ласка, — благає секретар, — без доморобних парадоксів»…
Але ні! Те, що сказав Чернов, — то аж ніяк не «доморобний парадокс». То — панегірик романтично-ніцшеанській іронії. І в цьому вас легко переконають «філософські» інтермедії Володимира Юринця. В одній із них Олекса Влизько стверджує: «Колись Фридрих Шлеґель дав прекрасну ідею іронії як найглибшого сенсу життя. Шкода тільки, що попсував її Гайне, майстер елегантної вульгаризації… Ми повинні зараз підняти рукавичку і снувати дальше Шлеґелеві думки. Іронія — це велика школа діалектики, і її діалектичність я найкраще відчуваю на собі. Подмухом сміху або бурею сарказму я стараюсь руйнувати поезію, але цей процес руйнації сам стає поетичним… Я старався із сарказму створити Pathos der Distanz між мною й об’єктом сарказму… І тому я людина вільна і можу спокійно судити про все. Моя внутрішня незаінтересованість дає мені можливість глядіти на все й інтересуватись усім. Як Ланцелот, блукаю я по світах, де є стільки непередбаченого… Чи не нахабство? Так… Ігриве нахабство — це й є поезія». Словом, як декларує Ярмарком, інтермедії «були, є і будуть підготовчою школою до майбутнього активно-романтичного мистецтва». Ну, ось вам — інтермедія в ролі модерного Іоана Хрестителя, тобто предтечі «романтики вітаїзму».
І як же жаль, що вже невдовзі Хвильовий змушений був писати пролог до останньої-преостанньої книги «Літературного ярмарку»! «Зігравши свою чималу ролю.., «ЛЯ» відходить в область історії. Ніколи ви, шановний читачу, не побачите вже ні цієї каруселі, що завжди розпочинала нумери «ЛЯ», ні цих малюнків на його берегах, ні інтермедій, ні петрицьких сорочок, ні, ні… і т. д. — і це все відходить в область історії. Шкода? Я не сказав би». Та ні! Не вірте товаришеві Миколі! Душа йому боліла. Ще і як! Бо то було прощання не з ярмарковими каруселями й інтермедіями — то було прощання з Українським Ренесансом.
Урок 31
УКРАЇНСЬКИЙ ФАТАЛІЗМ
Думки про астрологію та інше
Якось київський поет-неокласик Юрій Клен читав журнал «Життя й революція» за 1932 рік. І там він натрапив на отакі «модні» віршовані рядки: «Бомби нам би / лобом би і амба / а бабам би бублики…» Клен іронічно посміхнувся: «пролетарська поезія», що й казати! «Порівняймо рецепт дадаїста Тристана Цари, як писати вірші, — подумав він, — взяти газету, дрібно покраяти, перемішати шматочки в капелюсі, витягувати і по черзі занотовувати слова. Я певен, що вірші, писані за таким рецептом, були б у сто раз талановитіші від щойно цитованих, бо вірю в мудру логіку сліпого випадку, проти якої логіка вихарашаного інтелекту — ніщо». Чудова думка! Проте, дорогий Читачу, я згадав її не для того, щоби поговорити про «бомби нам би» чи про дадаїстський «метод нарізок» (cut-up technique), який згодом мав помітний вплив і на літературу (наприклад, на «бога» бітників Берроуза), і на малярство, і на кіно, і на музику «техно», «індастріал»… Ні. Я хочу звернути вашу увагу на те, що поет вірить у «мудру логіку сліпого випадку». Цю логіку в нас найчастіше звали «долею», або «фатумом».
Мабуть, вам не раз доводилося чути, що українець — якщо й не фаталіст, то принаймні уявляє долю в образі всемогутньої володарки світу. Згадаймо хоча би слова головної героїні драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра»: «Що можуть проти долі всі боги? / Вони законам вічним підлягають / так, як і смертні, — сонце, місяць, зорі, / то світочі в великім храмі Мойри, / боги й богині тільки слуги в храмі, / всі владарки жорстокої раби. / Благати владарку — даремна праця, / вона не знає ні жалю, ні ласки, / вона глуха, сліпа, немов Хаос». Ось він, чистої води фаталізм. Скажете: ну, звісно, це ж історія Троянської війни. Хіба у світі Гомера могло бути якось інакше? Добре. Тоді почитаймо наші народні оповідання, які зібрав Лесин дядько — Михайло Драгоманов. Там є такий сюжет. Ходить по землі Бог — християнський Бог! — і люди прохають Його то змінити на краще безталанне життя праведника, то покарати грішника, котрий живе собі, як у раю… Та Бог не в змозі цього зробити. «Така його доля», — відповідає Він. Чи ж це вам не фаталізм? Чи Бог не постає тут усього лише «слугою в храмі Мойри»?..
А коли я був малий, моя бабуся Ївга казала про карколомні житейські історії: «Так воно на роду написано». Пізніше я зрозумів, що цей «рід» — то ніщо інше, як фатум, бо в наших старовинних книжках латинське fatum споконвіку перекладали словом «рід». А тоді… Тоді ціле моє єство бунтувало проти «письма на роду», особливо коли бабуся розповідала про голод 33-го. Як?! Як мій дід Микола, такий мудрий, такий сильний… як він міг терпіти?.. Невже він сприймав ту наволоч, яка заходила до хати, щоби забрати останні крихти хліба, за посланців неба?! Бабуся лише сумно зітхала. Мабуть, саме так зітхала бабуся в «Казці про Правду та Кривду» Панаса Мирного, коли діти питали її, чи переможе коли-небудь Правда Кривду.
Але ж то бабусі. Може, дорослі чоловіки почувають інакше?.. Розгортаю щоденник Аркадія Любченка. 22 червня 1942 року. «От і рік, рівно рік війни, — пише автор «Вертепу». — Я знову, як і рік тому, сиджу в своєму кабінеті. Все переніс за рік, — наче важкий і просто неймовірний сон. Ах, який страшний сон! І скільки повчального… Ще раз та ще раз переконуюсь: є невидима й непереможна над людиною сила. Хай це зветься доля чи як завгодно. Це, у всякому разі, наймогутніша Сила. Од неї, кінець кінцем, все залежить. Що б не робив, як не складав би свої плани, скільки б енергії не витратив, намагаючись бути господарем своїх справ, а Вона — Дажбог — раптом усе по-своєму скрутить, разюче, несподівано все поверне геть в інший бік… І мимоволі почуваєш
