Що їй вогонь, що їй меч? Усяку повагу забувши,
[380] Рине, немовби сам Вакх рогом ударив її{204}.
Зраджений шлюб і ложа ганьбу помстила на власних
Дітях, невинних синах, грізна Колхіди дочка{205}.
Ластівка{206} — другий зразок материнської люті сліпої:
Цятка на грудях її — крові синівської знак.
Ось що руйнує любов, розриває усталені узи,
Ось чому цей манівець — не для обачних мужів.
Втім (хай боронять боги!), не велю в одній лиш кохатись:
Навіть у шлюбі на це, думаю, не спромогтись.
Бавтесь, але — крадькома, пам’ятайте про соромливість:
[390] Меду лизнути вдалось — не похваляйтеся цим.
Не обдаровуй одну на очах таки в іншої любки,
Часу для скоків своїх сталого не визначай.
А щоб у знанім кутку на гарячім тебе не застали —
Щораз для різних забав — різні місця обирай.
Що написав — уважно проглянь: читаючи, жінка
Якось відчитує й те, що поза межами слів.
Рану — раною мстить і кривдою — кривду Венера:
Прикрості завдано їй — прикрістю і віддає.
Вірним одній був Атрід — була й жона його чиста;
[400] Схибив — пішла на лихе через ту хибу й вона.
Чула ж бо те, що Хріс, хоча і стрічку священну
Й лавр у руці мав, а все ж марно благав за дочку.
І про твої вона чула жалі, полонянко Лірнеська,
Й про сороміцьке — все те, що відтягало війну.
Втім, про це чула лишень, а бачила — доньку Пріама:
Хто переміг, той — ганьба! — здобиччю здобичі став.
Сина Тієста{207} до серця тоді допустила й до ложа —
Так і помстилась вона за неприхований блуд.
Як не приховуй, а що учинив — спливе на поверхню,
[410] Ти ж, хоча б і спливло, — не зізнавайся у тім.
І не підлещуйсь тоді, ані не принижуйся надто —
Сам себе зрадиш: «Ага, знову вподобав якусь!».
От лиш снаги не жалій, бо мир — у жагучих обіймах:
Тільки у ложі, затям, згладиш провину свою.
Дехто порадить чабер або ще якесь зілля шкідливе —
Я ж запевняю: всім цим тільки затруїш себе.
Перцю не змішуй також із насінням жалкої кропиви,
Цвіту ромашки в вині теж не настоюй дарма.
Та, що затінений Ерік посіла{208}, не хоче, щоб так ось
[420] Грубо схиляти когось до щонайтонших утіх.
Ну, а часник із Мегар Алкатоєвих — можна вживати
Й з наших городців траву, що розворушує хіть,
Яйця й гіметський{209} мед, а ще — із сосон колючих,
Мовби горішки, плоди, що на краєчках гілок.
Та чи тобі, Ерато, — ти ж учена — вдаватись до чарів?
Тож на вторований шлях біг колісниці зверну.
Досі я вчив, як од любки тобі свої скоки ховати,
Зараз — як напоказ їх виставляти, повчу.
Жарт це, гадаєш? Та ні! Й судно не одні і ті ж самі
[430] Ловить вітрилом вітри, морем верстаючи путь.
То дме фракійський Борей, то Евр, бува, налітає,
Іноді Нот дощовий, іноді — теплий Зефір.
А на візницю поглянь: то попустить віжки, то вміло
Коней, що чвалом ішли, ними вгамовує він.
Є між красунь і такі, що й вірність їм набридає:
Іншої в тебе нема — то пригасає любов.
Мовби пересит чує душа, коли все йде щасливо,
Й дива нема: у добрі міри пильнує не всяк.
Навіть неситий вогонь час од часу відпочиває,
[440] Наче прилігши; над ним — попіл сивіє тремкий.
Сірку наблизиш, однак, — і знову зрине пригасле
Полум’я, знову довкіл ясністю повнить усе.
В спокої так і душа: не тривожиш — мов завмирає;
Крицею раз лиш кресни — й знову любов палахне.
Хай через тебе тремтить, підживляй вогонь її серця,
Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона.
Хто б то зрівнявся у щасті із тим, через кого кохана
В кривді не раз і не два з болем у серці зітхне,
Лиш про невірність почує твою, через кого рум’яне
[450] Зблідне обличчя умить, голос умить пропаде?
Я залюбки був би тим, кому рве вона в гніві волосся
Й нігтями, впавши у шал, цілить в обличчя; кого,
Щойно побачить, — і в плач, і тим, урешті, без кого,
Хоч би хотіла, однак, жити б ніяк не могла.
А запитаєш мене, чи довго їй так побиватись, —
Ні, бо задавнений гнів — то вже одна чорнота.
Ти приголуб її, білу обвий їй шию руками,
Ніжно на грудях своїх схлипи гіркі заспокій.
Сльози любов’ю вгамуй, любов’ю — осолоди їх.
[460] Так і відновиться мир, так і розвіється гнів.
Буде впиратися — хай! Уся аж скипатиме — хай там!
Ложа союзом, однак, ти уласкавиш її.
Там — лише злагода, там, на ложі, зброї не місце,
Тож і вибачливість там, де владарює любов.
Чубились щойно — а вже — голубочки, до дзьобика дзьобик,
Любо воркують собі, ніжності мовлять слова.
Спершу був безладом світ — в одній лежало все купі:
Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще.
Потім над землями небо знялось, а твердь оточили
[470] Води; що вкупі було — стало собою уже.
Звірів ліси прийняли, у повітря птаство знялося,
Риби ж, одіті в луску, в води пірнули пливкі.
Плем’я людей у той час пустими блукало полями,
Міць, не розтрачена ще, грала в кремезних тілах.
Домом був ліс для них, лігвищем — лист, поживою — трави,
