Смаки раю - Вольфґанґ Шивельбуш
Правила та ритуали, що супроводжують пиття в кнайпі, виділяються посеред нашої модерної цивілізації такими-от реліктами давно минулих часів. І справді, кнайпу можна розглядати і як щось на кшталт резервату, де живцем уціліли архаїчні типи поведінки, переважно зниклі в інших життєвих сферах. Значення питних ритуалів вдасться цілком збагнути, лише пригадавши ті прадавні поведінкові норми, механізми й ритуали та їхню суспільну функцію.
Чарівливість жестів і посуду: «Граф і графиня Штольберґ-Ґедерн» невідомого майстра
Тендітна ручка, ложечка, блюдце — увесь ансамбль цих елементів нестримно вабив малярство у XVIII сторіччі. Від вишуканого застілля, яке теж породило чимало форм посуду та жестів, культура гарячих напоїв відрізняється тим, що тут відсутня реальна потреба — голод. Порівняймо сцени трапези зі сценками пиття кави, маючи на оці цю різницю в потребі.
Чарівливість жестів і посуду: «Сніданок» Жана де Труа
Ту архаїчну процедуру, що збереглась у питних ритуалах, в антропології називають потлач. Потлач — це щось на кшталт пожертви, але її адресатом є не божество, а інші люди. У потлачі — в присутності члена іншого роду — або знищують («потлач знищення»), або ж дарують («потлач даровизни») якісь цінні предмети. Для модерно-раціонального сприйняття ця процедура виглядає безглуздою, проте для примітивних суспільств вона має, як стверджує французький антрополог і соціолог Марсель Мос, центральне значення: «мотив цього перебільшеного обдаровування і цього беззастережного споживання, цих безглуздих утрат і руйнування власності, нітрохи не є безкорисливий. Завдяки такому складанню дарів між вождями, васалами та зброєносцями витворюється ієрархія. Давати — означає засвідчувати зверхність, демонструвати, що ти є чимось більшим і стоїш вище […]; приймати, не віддячуючи або не віддаючи більше у відповідь, означає коритися, ставати підданцем і прислужником, опускатися нижче».
Потлач установлює лабільну соціальну рівновагу. Племена чи їхні ватажки, що обсипають один одного дарами, позірно зустрічаються як рівноправні друзі, що цим даруванням засвідчують свою дружбу. Та насправді спалахує змагання в даруванні, такий-от турнір дарів. Хто, врешті-решт, не відповідає — або неспроможний відповісти — даром на дар, той програв. І знову Мос: «Той, хто не відповідає або не знищує предмети відповідної вартості, назавжди втрачає обличчя. Санкція зобов’язання відповісти — це боргове рабство… Хто не може віддати позику чи відплатити потлач, утрачає свій ранг, ба навіть статус вільного мужа».
Це первинне значення дарування — легким натяком — відчутне ще й досі. Той, хто дарує, частує, запрошує, є і могутнішим, значущішим. Той, кому дарують, щоправда, має ту перевагу, що отримує вартість, не сплачуючи за неї. Утім, із другого боку, він таки платить за неї, а саме тим, що виявляється пасивним приймачем. Діти й жінки, які втілюють у нашому суспільстві безвладність і пасивність, саме тому здебільшого й отримують подарунки. Вислів «відплатити» на означення віддяки подарунком за подарунок містить вельми виразне нагадування про те, що частиною кожного подарунка є, власне, атака на автономію того, кому дарують. Саме це й має на увазі Ніцше, цей великий демістифікатор прекрасної омани, називаючи вдячність однією з форм помсти: висловлення дяки після прийняття пожертви чи подарунка є, так би мовити, нематеріальним подарунком-віддякою, формулою, за допомогою якої той, кого обдарували, намагається знейтралізувати втручання у свою екзистенцію або, власне, відімстити за нього.
Первинне призначення блюдця
Те, що сьогодні є предметом кпинів, у XVIII столітті було цілком звичним: переливати каву для охолодження з чашки в блюдце, ба навіть пити з нього. Утім, могло йтися і про специфічно міщанську звичку, бо на зображеннях, де каву чи чай п’ють аристократи, бачимо використання блюдця лише як такої-от маленької «таці» для філіжанки. Через це практичне використання блюдець для пиття вони аж до ХІХ століття є значно череватішими, ніж сьогоднішні.
Утім, усе це не більш ніж залишкові сліди того давнього значення, яке колись мали дарування, прийняття дарів, обмін подарунками. Відколи панує капіталістичний принцип обміну, цей механізм переважно втратив владу над щоденним життям.
І лише в ситуації пиття алкогольних напоїв він і далі триває в усій вітальності. У цьому сенсі кнайпа є вкрай архаїчним закладом. Те, що тут спостерігаємо, — це не якісь жалюгідні рештки, натяки, сублімації того, що було колись. Сама справа жива. Учасники питного кола — це учасники потлачу. З інстинктивною непомильністю перелітних птахів вони відтворюють правила й ритуали пропонування та віддячування, про походження яких не мають жодного уявлення. У цьому їм допомагає алкоголь, довкола якого все, зрештою, й обертається. Він змиває новіші цивілізовані верстви свідомості, відкриваючи доступ до того архаїчного шару, де стани сп’яніння, збратання і змагання з такою самоочевидністю переходять один в одного, як і на бенкетах п’ятсот, тисячу чи три тисячі років тому.
Новочасним гарячим напоям, скажімо, невідоме щось порівнянне з ритуалами спільноти при споживанні алкоголю. Кава і чай виявляються природженими міщанськими напоями бодай у тому, що вони цілком емансиповані від будь-якого архаїчного значення пиття. Кавою чи чаєм не цокаються, ними не п’ємо до когось, тут ніхто не змагається у виставлянні. Споживачі кави та чаю є не внутрішньо пов’язаною спільнотою, а зібранням наголошених індивідуалістів. Для відвідувача каварні цілком нормально самому сидіти за столиком і читати газету; більярд чи шахи — класичні каварняні ігри — вимагають зосередження «я». Одне слово, усі ритуали в кнайпі зводяться до «ми», натомість у каварні центром є «я».
Неучасть у ритуальній традиції алкоголю зовсім не означає, що кава й чай, своєю чергою, не випрацювали певних ритуалоподібних форм споживання.
Відомі нам нині форми пиття кави та чаю постають на початку XVIII сторіччя. Їх історія — це фактично історія питного посуду, який винаходили спеціально для цих нових напоїв. Сервіз можна сприймати як оречевлений питний ритуал. Кожна його частина — чайник чи кавник, філіжанка, блюдце, ложечка, цукорничка, дзбаночок для молока тощо — вимагає певного канону прийомів, або, кажучи навпаки, в кожному його предметі оречевився певний канон жестів. У сервізі оприявнюється той самий дух рококо, який підніс табакерку і нюхання табаки до рівня розвинених форм самопрезента- ції. кавова чи чайна філіжанка і табакерка у XVIII столітті є не просто предметами вжитку з обмеженим призначенням. Людина рококо використовує їх як нагоди для самопоказу. Спосіб тримати філіжанку, блюдце, ложечку, підносити їх до вуст, ставити на стіл тощо стає соціальним і
