Смаки раю - Вольфґанґ Шивельбуш

Проте в ХІХ сторіччі індустріалізація принесла таке зростання злигоднів серед робітництва, що мотив ескапізму незмірно виріс порівняно з попередніми часами. Ось як змальовує Фридрих Енґельс становище, із якого робітник шукає тимчасового визволення за допомогою чарки: «Робітник приходить з роботи додому стомлений і змучений; він попадає в незатишне, вогке, непривітне і брудне житло; йому конче треба розважитись, йому потрібне що-небудь, ради чого варто було б працювати, що пом’якшувало би для нього перспективу завтрашнього тяжкого дня; його втома, невдоволений і сумний настрій, викликаний уже почасти хворобливим станом, особливо нетравленням шлунку, посилюється до краю всіма іншими умовами його життя: незабезпеченістю існування, залежністю від усяких випадковостей і неможливістю самому що-небудь зробити для поліпшення свого становища; тіло його, ослаблене поганим повітрям і поганою їжею, настійно потребує якого-небудь стимулу ззовні; його потреба в товаристві може бути задоволена тільки в трактирі, тому що немає іншого місця, де він міг би зустрінутись зі своїми друзями. Як же йому тоді не відчувати величезної тяги до горілки, як йому встояти проти спокуси? Навпаки, при таких обставинах більша частина робітників в силу моральної і фізичної необхідності не може не вдаватися в пияцтво»[28].

Алкогольна трагедія

Вельми поширеними в антиалкогольній пропаганді ХІХ сторіччя були ілюстровані історії, які описували фатальний шлях від першого ковтка джину й аж до вбивства. Із однієї з таких-от серій узято подані тут ілюстрації: через недбальство батьків-п’яничок помирає наймолодше дитя (перший малюнок); знавіснілий чоловік убиває дружину (другий малюнок); угледівши тіло дружини, чоловік божеволіє (третій малюнок).

Нова роль алкоголю як засобу ескапізму, «ліків од гризот» щонайтісніше пов’язана з новим напоєм — горілкою. Серед алкогольних напоїв горілка є таким самим новочасним продуктом, як і кава в царині напоїв «тверезих». Либонь, немає аж такої випадковості в тому, що обидва вони набувають важливості приблизно в один час. Горілка у фармакологічному й соціальному сенсах є зворотним боком кави. Вона так само витворює нові якості алкогольного сп’яніння, як і кава — нові виміри тверезості. Полярність їхніх ефектів відбивається й у полярності двох класів, що споживають ці напої. Кава є міщанською, горілка — пролетарською.

Перегнана горілка відома ще від часів Середньовіччя. Однак аж до XVI сторіччя її використовували винятково як медикамент[29]. Очевидно, тоді ще не було потреби в напоєві з аж таким високим умістом алкоголю. Нижчим класам іще цілком вистачало пива як джерела поживності й засобу сп’яніння. Від XVII сторіччя горілка стала щоденним напоєм. Як і багато інших нововведень, що згодом виявилися важливими для індустріалізації, горілка знайшла нове застосування у війську. Попервах, здається, вона була супутнім явищем нової дисциплінованості, впровадженої у війську в XVII столітті. Окремий солдат, який раніше мав змогу діяти відносно автономно, на свій розсуд, у XVII–XVIII сторіччях перетворюється на гвинтик у механізмі математично й раціонально впорядкованих військових частин. Горілка, яку він отримував щоденними пайками, була чимось на кшталт фізіологічного та психологічного мастила, яке забезпечувало солдатове беззбійне функціонування. Виглядає, що військові порції горілки містили саме потрібну міру для знечулення (а не сп’яніння), щоб перетворити солдата на невилучного члена механічного організму. Саме тут закладали передумови для пізнішої промислової дисципліни.

Горілка завдала смертельного удару традиційній питній культурі, базованій на вині й пиві, що їх можна означити як органічні алкоголі, адже їх алкогольний уміст тотожний до вмісту цукру в рослинах, із яких їх готують. Натомість горілка розтинає цей зв’язок із природою. Дистиляція дала змогу підвищувати алкогольний уміст далеко за природні межі. Горілка містить приблизно удесятеро більший обсяг алкоголю, ніж традиційне пиво. Це не могло не мати далекосяжних наслідків. Тоді як пиво й вино неквапно сьорбають, а сп’яніння приходить поступово, горілку п’ють одним духом, а сп’яніння від неї, так би мовити, блискавичне. Відтак горілка втілює процес пришвидшення сп’яніння, за природою глибинно пов’язаний з іншими процесами пришвидшення в модерну добу. Десятикратне підвищення алкогольного вмісту, порівняно із традиційним пивом, означає, що відтепер людина може напитися однією десятою часткою необхідної досі кількості або ж за одну десяту частку колишньої тривалості. Максимізація ефекту, пришвидшення та зниження ціни зробили горілку справжнім дитям промислової революції. У царині пиття вона є тим самим, чим механічний ткацький верстат є у ткацтві. Цю аналогію можна ще продовжити. Індустріалізація пиття попервах мала такі ж руйнівні наслідки для традиційних форм життя, що й індустріалізація для ткацького ремесла. Ба, власне, в Англії XVIII століття горілка та механічний ткацький верстат йшли, сказати б, пліч-о-пліч, у поході на знищення традиційних трибів життя і праці.

Гоґартовий «Джинний провулок»

Гоґартова «Пивна вулиця»

Ця знаменита гравюра зображує загальносвітову руїну, до якої призводить горілка, і править за коментар до так званої горілчаної епідемії XVIII сторіччя. Генрі Філдинґ, письменник і сучасник Гоґарта, пише на цю саму тему: «Новий вид пияцтва, невідомий нашим предкам, втерся нещодавно поміж нами, і якщо вчасно не чинитимемо йому спротиву, він неодмінно згубить значну частку біднішого люду. Пияцтво це спричинила отрута, звана «джином» [тогочасне англійське означення будь-якої горілки. — В. Ш.]. Це головна пожива для понад ста тисяч мешканців столиці». Тоді як «Джинний провулок» зображує розпад — будинки валяться, звиродніла мати перестає дбати про дитину, люди кидаються одне на одного, скрізь самогубці і лише лихварська справа процвітає, — то на контрмалюнкові «Пивна вулиця» (с. 173) панують злагода, вдоволеність і працьовитість. Таке протиставлення пива й горілки перетривало й у дискусіях соціалістичного руху ХІХ-XX століть — ба навіть донині.

На початку XVIII сторіччя пиво все ще було головним напоєм англійців. Десь на середину сторіччя зненацька стрімко зростає споживання горілки, яку тут називають «джином» [gin]. Із півмільйона галонів[30] (близько двох мільйонів літрів) 1684 року його виробництво зросло до понад 5 мільйонів галонів[31] у 1737 році й до понад 11 мільйонів галонів[32] на середину сторіччя. За приблизної кількості населення 6 мільйонів це означало десь вісім літрів джину на душу. (Для порівняння: 1974 року в Західній Німеччині споживання горілки на душу населення становило 2,6 літра — ледве третину від англійських обсягів у XVIII столітті.)

У другій половині XVIII сторіччя споживання горілки знову повертається до нормальних обсягів. З огляду на це так звана горілчана — чи