Смаки раю - Вольфґанґ Шивельбуш
«Поступ» пияка
Звернення до давньої іконографічної моделі життєвих етапів пристосоване тут до еволюції пияка: на висхідній лінії вона сягає верхівки втіхи, щоб відтак тим стрімкіше ринути вниз — через фізичний і моральний занепад аж до самогубства. Середина ХІХ століття.
«Хмілемір»
Іще один приклад того, як антиалкогольна пропаганда ХІХ століття шукала способів графічно якнайдошкульніше засудити поширення або посилення пияцтва. Шкала охоплює інтервал від «утримання» до «п’яний як чіп» із невеличкими ілюстраціями до кожної стадії.
Джин і вода
Напучувальне протиставлення у дусі Гоґартових «Джинного провулка» й «Пивної вулиці». Це зображення з часів розквіту вікторіанської доби посувається значно далі за уявлення про поміркованість XVIII сторіччя, адже воно таврує навіть пиво як хмільний напій, вимагаючи цілком безалкогольного питва. Із поверненням питної води починається новий етап, увінчаний появою американської «Кока-коли».
Споживання вина й пива не лише не завдає шкоди робітничому класові, а й просто-таки є конечним для його згуртованості — Каутський доходить такого висновку 1891 року, відразу після скасування «Законів про соціалістів»[35]. На відміну від прихильників суворої непитущості, на взірець Віктора Адлера, він констатує: «Для пролетарів у Німеччині відмова від алкоголю означає і поготів відмову від будь-яких товариських зібрань; у пролетаря немає салону, він не годен приймати друзів і колег у власній світлиці; якщо він хоче зустрітися з ними, якщо хоче обговорити з ними якісь справи, то просто змушений іти до корчми. Політика буржуазії може без неї обійтися, але ж не політика пролетаріату» (курсив в оригіналі).
Визнаючи політичну значущість корчми, каутський має на увазі становище в Німеччині за часів законів, запроваджених із метою тиску на соціалістів, за якими всі офіційні місця зібрань закрили, а для зустрічей була доступна лише корчма. Утім, погляд на історію європейського робітничого руху засвідчує, що корчма вже від початку мала центральне практичне значення. Перші об’єднання робітників в Англії — «Friendly Societies» (товариства взаємодопомоги) і «Trade Unions» (тред-юніони, або профспілки) — збираються у пивницях. Учасники таких зібрань дискутували п’ючи і пили дискутуючи. На час страйків робітничі пивниці перетворюються на місця зібрань і комунікаційні центри, і така практика актуальна й досі. У ХІХ сторіччі корчма є для робітничого класу таким самим важливим місцем, як і каварня XVII–XVIII століть для міщанства. Можна навіть сказати, що алкоголь, який тут випивають, має порівняльний соціально-фармакологічний ефект із тим, що його два сторіччя перед тим мала кава. І алкоголь, і кава стимулюють певні якості й здібності, що їх відповідний клас має за вирішальні. Як кава стимулює раціональність, тверезість та індивідуалізм, так алкоголь сприяє пролетарським чеснотам колективізму і солідарності. Прихильники цілковитої абстиненції серед соціалістів, як-от Віктор Адлер, котрі збиралися відібрати в робітників алкоголь і корчму, фактично намагалися накинути робітничому класові міщансько-пуританську модель. Найрадше їм кортіло перепустити всіх пролетарів через таку-от гігантську каварню. Такі ж теоретики, як хоч би Енґельс і Каутський, натомість виразно усвідомлювали, як глибоко ввійшли алкоголь і пивниця у пролетарську культуру та ментальність і що класову боротьбу слід провадити не без них, а лише разом із ними. «Без корчми, — говорить каутський, — для німецького пролетаріату немає не те що товариського, але й політичного життя».
6. Ритуали
Хто заходить до кнайпи (пивниці), той потрапляє в інший світ. Абстрактний принцип обміну тут почасти втрачає силу. Так, що правда, то правда: за пиття треба платити. Господар — це водночас і купець. Та поза тим тут панують інші правила, ніж у щоденному житті.
«Неділя пополудні. Троє чоловіків при барі. Кожен платить за себе… А тоді заходить четвертий, замовляє чарку і випиває лише половину. Тоді каже чоловікові за шинквасом: «Чотири чарки для нас». Починається спілкування; за якусь часину хтось інший із-поміж тих чотирьох замовляє чотири чарки. Двоє ще не виставляли, вони безробітні, але один із них таки виставляє втретє. Після того як чарки принесли, безробітний виходить із кнайпи, але залишає недопиту чарку на знак того, що іще повернеться. За п’ять хвилин він справді повертається, допиває чарку і замовляє ще чотири. Відтак коло замкнулося. Згодом він розповідає мені, що, власне, не хотів цього робити, бо не має досить грошей. Аби взяти їх, йому довелося зайти додому. Мовляв, не личило випадати з товариства».
Цей протокол надибуємо в одному соціологічному дослідженні з проекту «Mass Observation», яке здійснили наприкінці 1930-х років в Англії, щоб вивчити й зафіксувати норми поведінки при питті у кнайпі XX сторіччя. Описана сценка цілком буденна. Вона знайома кожному з власного досвіду, це неписане зобов’язання виставляти у відповідь, навіть якщо тобі не хочеться, ба навіть якщо ти собі цього, відверто кажучи, не можеш дозволити. Ми відчуваємо, що осоромилися б, якби не дотримувалися цих правил.
Утім, цей примус чинний лише в кнайпах і лише коли йдеться про споживання алкогольних напоїв. Уявити собі таке, скажімо, в ресторані було б абсурдно.
Те, що в кнайпі природне, поза нею втрачає будь-який сенс.
Отож пиття вочевидь є особливим видом діяльності, або, промовляючи в дусі лексикону німецьких забобонів, це «забобонні уявлення і звичаї, що обертаються довкола акту пиття», і їх слід трактувати як «рештки колишніх магічно-ритуальних дій і виявів вірувань».
Але чому саме довкола пиття, а не, скажімо, безсумнівно, не менш важливої для життя їжі так вперто тримаються ці прадавні уявлення?
У межах архаїчно-магічних уявлень їжа та питво попервах були однаково амбівалентними процесами, бо людина, яка поглинає щось, із одного боку, опановує його, а з другого боку, натомість, віддається йому на поталу, бо ж речі живуть власним життям. Рослини і тварини, що їх поїдає людина (про канібалізм тут не йдеться), і далі чинять у ній свій вплив, до того ж або з нею, або проти неї, залежно від того, чи вони
