Діалоги - Луцій Анней Сенека
Щойно Марій{60} зняв вояцький чобіт — уже консульством обтяжений; Квінкцієві{61} нетерпеливиться скласти з себе диктатуру — вже його до плуга кличуть. Рушить на пунійців, ще й не дозрівши для такого діла, Сціпіон{62}; переможець Ганнібала, переможець Антіоха, окраса свого ж консульства, поручитель — братнього, він, якщо б сам цьому не противився, отримав би місце поряд з Юпітером; але рятівникові громадян не дадуть спокою міжусобиці, і той, хто юнаком відкинув богорівні почесті, на старість пишатиметься хіба що упертим своїм вигнанням. І ніколи, чи то у щасті, чи в біді, не бракуватиме причин для страху: життя перемелюватиметься у клопотах — дозвілля буде лише мрією і ніколи — дійсністю.
XVIII
Тож вихопись із юрби, найдорожчий мій Павліне, тобою ж і так надто вже довго, як на твій вік, бавилося буремне море, — поверни, врешті, у спокійнішу гавань. Згадай, як часто на тебе накочувала хвиля, скільки судилось тобі витримати домашніх негод, а скільки суспільних — ти сам на себе накликав. Тож не один доказ своєї мужності ти подав у тих неспокійних трудах — час показати, на що у дозвіллі спроможешся. Якщо більшу і, певно, кращу частку свого життя ти віддав суспільній справі, то бодай якусь його частку подаруй собі.
Не закликаю тебе до лінивого, бездіяльного спокою, не хочу, щоб те живе своє обдарування, а воно є в тобі, ти втопив у дрімоті чи в облюбованих темним людом насолодах — спокій не в цьому. На тебе чекають справи набагато поважніші, аніж ті, за які ти досі брався з притаманним тобі завзяттям, — і ти займатимешся ними, далекий від метушні, у погідному безтурботті. Справами світу, і це правда, ти рядиш так безкорисливо, як чужими, і так пильно, як своїми, так шанобливо й скрупульозно, як цього й вимагають справи суспільні. Ти втішаєшся загальною любов’ю на такій посаді, де мало кому вдається уникнути ненависті. Однак, повір мені, краще обліковувати власне життя, аніж запаси державного хліба. Зверни ж запальний свій дух, якому до снаги величні звершення, від нинішніх своїх обов’язків, хоча й почесних, та мало придатних для щасливого життя, — подумай, чи для того ти з ранніх літ так ревно прикладався до вільних наук, щоб тепер ото розпоряджатися тисячами корців зерна? Ні, ти подавав надії на щось набагато краще, набагато вище. Та ж для господарських справ не бракує ні кмітливих, ані працьовитих людей. Повільні важковози набагато придатніші для перевезення вантажів, аніж породисті жеребці: хто б то навалював якісь тягарі на гарячого скакуна? А ще зваж на те, скільки-то клопотів додається до твоєї і без того тяжкої ноші: ти ж бо маєш справу з людським шлунком, а голодного люду тобі ані переконати не вдасться, ані виправдатися перед ним, ані жодним благанням його не влагіднити.
Десь саме в ті дні, коли загинув Гай Цезар{63} (якщо ті, з потойбіччя, можуть щось відчувати, то йому, певно, було дуже приємно, адже обрахував, що римському народові, навіть якщо той переживе його, прожиткових запасів залишиться принаймні на сім або вісім днів), — саме тоді, коли з пов’язуваних у ряд вантажних суден він споруджував мости, забавляючись могутністю імперії, наближалось найбільше, навіть для тих, хто у ворожій осаді, грізне лихо — нестача продуктів. Мало що не до загибелі й не до голоду, а далі, наслідком голоду, — до повного обвалу геть усього привело наслідування божевільного чужоземного володаря, що став жертвою власної гордині.
То як у ті часи мали почуватися ті, кому доручено було дбати про державні запаси зерна, — ті, кому грозило каміння, залізо, вогонь і сам Гай? Як могли, так усілякими хитрощами й приховували страшну недугу, що загніздилась у нутрощах, і недарма приховували: деякі хвороби треба лікувати, не розказуючи про них хворим, чимало ж бо померло саме через те, що дізналися про свою хворобу.
XIX
Отож, не гаючи часу, берися до чогось спокійнішого, безпечнішого, величнішого! Невже ти думаєш, що то одне й те саме: й далі дбати про те, щоб зерно засипали у засіки без шкоди для нього, щоби дорогою його потай крадії не розікрали, а недбальці не змарнували, щоб воно не підмокло, не підпріло, щоб доставлено було відповідно до міри й ваги, — і вдатись до чогось вищого, священного, щоб дізнатися, якою є матерія бога, його воля, його засади, його форма; з чим зіткнеться твоя душа; куди помістить нас природа, коли звільнить від тіла; що то за сила утримує найважчі частини цього світу в середині, а легкі — надвішує над ними; вогонь же — підносить над усім, а зорі змушує кружляти своїми шляхами; та й про все інше, сповнене неймовірних чудес? Хіба не хочеш, полишивши землю, озирати все це, високе, зором свого розуму? Саме тепер, поки ще гаряча в жилах кров, поки ще снаги не убуло, треба прямувати до кращого! Якщо станеш на той шлях — тебе чекатиме там не одне благородне мистецтво, любов до чеснот і життя у тих чеснотах, забуття пристрастей, вміння жити і вміння вмирати, глибокий спокій.
XX
Нещасною є доля зайнятих людей, але стократ нещасніші ті, хто навіть не своїми — чужими справами натруджується: хто спить, достосовуючись до чужого сну; проходжується, підлаштовуючись до чужого кроку, ба й любить чи ненавидить, — а тут уже всяк мав би вільним бути, — лише за чиїмсь кивком. І якщо б такі ось хотіли знати, яким
