Діалоги - Луцій Анней Сенека
XII
Поцікавишся, можливо, кого я вважаю зайнятими людьми? Не лише тих, кого з Базиліки{37} можна прогнати хіба що нацькувавши на них собак. Не лише тих, хто аж задихається у юрбі, — чи то з блиском, в оточенні власного почту, а чи скромніше — серед чиїхось клієнтів. Не лише тих, кого зі свого дому женуть усілякі обов’язки — й вони мусять оббивати чужі пороги. Не лише тих, кого карає преторський спис{38} за нечесне збагачення, що колись, як той гнійник, має виявити всю свою гидь.
Ні, є й такі, для яких навіть дозвілля — зайнятість. Чи то на своїй віллі, чи на ложі, усамітнившись серед безлюддя, вони самі ж для себе стають обтяжливими: не про їхнє дозвільне життя треба говорити — про бездіяльне заняття. Чи назвеш дозвільним того, хто з хворобливою прецизністю, аж руки трясуться, збирає і розставляє коринтські вази{39}, що старанням декількох шаленців мають славу дорогоцінних, — того, хто більшу частину своїх днів витрачає на розставляння тих запліснявілих бляшанок? Чи того, хто годинами не виходить із палестри (ото ганьба: вже й пороки у нас не римські — привізні!) — сидить там годинами, спостерігаючи за боротьбою хлопчаків? Чи того, хто розподіляє табуни своїх кобил відповідно до віку й масті? Чи того, хто опікується найвідомішими атлетами?
А хіба назвеш дозвільними тих, хто годинами висиджує у голяра, поки той вищипує все, що виросло за останню ніч; поки там збираються раду радити щодо кожного волоска; поки впорядковують розбурхану зачіску або, якщо вже нічого впорядковувати, — начісують, то звідти, то звідси, рештки волосся на чоло? Яким же то гнівом вибухають, коли голяр хай на якусь мить послабить свою увагу, подумавши, що підстригає чоловіка! Як розпалюються, коли під ножиці потрапляє бодай якась зайвинка їхньої гриви, коли уклалося щось не так — завиток до завитка! Хто з них, скажи, коли б мав вибір між збуренням ладу його держави та збуренням його зачіски, не вибрав би першого? Хто з них більше клопочеться здоров’ям своєї голови, аніж її окрасою — волоссям? Хто б волів бути краще вихованим, аніж краще вбраним? То чи можеш назвати дозвільним життя тих, хто проводить його між гребінцем і дзеркалом?
Що вже казати про тих, хто зайнятий своїм: вони постійно то складають, то прослуховують, то вивчають пісні, а голос, якому дала природа прямий, найкращий і найпростіший із горла хід, викручують якимись найжалюгіднішими тремами (зайняті й пальці: все якусь мелодію вистукують собі, мовби подумки); та навіть коли дійде до якоїсь поважної, ба, й не надто веселої справи, то й тут чутно, як вони мугикають собі під носом химерний лад якоїсь із тих пісеньок, — що вже про них казати? У таких — не дозвілля, а радше бездіяльна зайнятість.
А от їхні бенкети, то це вже, клянусь Гераклом, щось аж надто далеке від дозвілля! Варто подивитися, з яким то хвилюванням вони розкладають у належному порядку срібло на столі; як уже стараються, щоб рівненько були підв’язані туніки у їхніх обранців-хлопчиків; з яким то острахом, затамувавши подих, очікують у непевності, чи вдасться кухареві печений кабан; як то миттєво, щойно господар плесне в долоні, вбігають безбороді прислужники; з якою вправністю розрізують птицю на рівні порції; як спритно нещасні хлопчики, з прислуги, витирають те, що, перепившись, вибльовують гості, — ось чим здобувають собі славу витончених, щедрих, і немає такого закутка у їхньому житті, куди б та біда не прокралася, тож навіть їдять і п’ють — для показу.
Не зараховуй до числа дозвільних також і тих, кого носять то сюди, то туди на переносному кріслі чи ложі, хто пильнує, щоб ті прогулянки відбувалися саме у встановлений час, начебто відступити від них було б чимось геть недозволеним; тих, хто від інших дізнається, коли вмиватися, коли плавати, а коли обідати: їхні душі аж так уже витончилися, чи то пак розслабились од тієї бездіяльності, що не відчувають уже й того, чи голодні. Кажуть, один із таких-от витончених (а втім, хіба то витонченість — відівчитися від простих людських звичок?), щойно його винесли на руках із купальні й посадовили в крісло, запитав: «То я вже сиджу?» То хіба припускаєш, що той, хто не знає, чи він сидить, — знатиме, чи він живе, чи він щось бачить, чи він — дозвільний? Годі й сказати, коли б я більше йому співчував: чи коли б він дійсно не знав, чи коли б лише вдавав, що не знає.
Вони й справді багато всього забувають, але часто й вдають, що забувають. Деякими вадами вони навіть хизуються — думають, що то ознаки витонченості: мовляв, лише сіра, нікчемна людина має пам’ятати, що вона робить. От і вважай тепер, що міми{40} багато дечого вигадують і перебільшують, висміюючи прагнення людей до розкішного життя. Вони, клянуся Гераклом, радше багато дечого залишають поза увагою, аніж вигадують. Наш вік так уже заряснів нечуваними досі пороками, такий вже виявив у тому хист, що й мімів можемо звинувачувати у недбальстві. Є ж ось такий чоловік, який довів себе тією розніженістю до того, що вже й сам не знає, чи сидить, — іншому мусить вірити на слово. Його вже напевно не назвеш дозвільним, радше — хворим; так, він хворий, навіть мертвий, бо дозвільним є той, хто усвідомлює своє дозвілля{41}. Але той, напівживий, кому потрібний супровідник, щоби вказувати, в якому положенні його тіло, — чи може він розпоряджатися бодай хвилинкою свого часу?
XIII
А втім, надто довго було б перераховувати по черзі всіх тих, чиє життя йде на гру в камінці{42} чи в м’яча або на те, щоб смажитись на сонці. Хто постійно догоджає своїм забаганкам, той не знає, що таке дозвілля.
Є ще й такі, що тут ніхто вже й не засумнівається у їхній, сказати б, працьовитій бездіяльності, — вони з головою поринули в нікому не потрібні науки{43}; нині таких людей у Римі
