Діалоги - Луцій Анней Сенека

Я ж дозволю собі сказати, що справжнім ділом зайняті лише ті, хто щоденно докладає неабияких зусиль, аби стати своєю людиною у товаристві Зенона{56}, Піфагора, Демокріта й інших найвищих наставників добрих мистецтв, щоб бути якомога ближчим до Арістотеля, Теофраста. Ніхто з них не поскупиться для тебе часом, і хто б не завітав до них — відійде щасливішим, ще більше до них прив’язаним; ніхто й з порожніми руками не відійде; чи це день, а чи ніч — будь-якій людині можна з ними зустрітися.

XV

Ніхто з них не змушуватиме тебе померти; навчатимуть цьому — усі. Ніхто з них не відніме у тебе твоїх років — додасть своїх. Немає серед них такого, з ким бесіда була б небезпечною, дружба — фатальною, пошана — витратною. Що захочеш — те й винесеш від них. І не заперечуватимуть, коли візьмеш у них більше, аніж буде змога взяти. Яке щастя, яка погідна старість попереду у того, хто довірився їхній опіці! Матиме з ким порозмовляти і про дрібне щось, і про найповажніше, буде з ким порадитись у щоденних справах; буде від кого почути правду без образ, похвалу — без лестощів; буде кого брати за зразок{57}.

Ми звикли говорити, що вибирати батьків — це не у нашій владі, що маємо їх волею випадку. Насправді ж, можемо вирішувати самі, де нам народитися. Є сім’ї найшляхетніших обдарувань; вибирай, з якою сім’єю бажаєш споріднитися. А споріднившись, отримаєш не лише ім’я, а й самі добра, які не доведеться оберігати, вдаючись до жадоби чи до скупарства: що більше буде людей, які ділитимуть між собою ті добра, то вони більшатимуть. Нова твоя рідня вкаже тобі дорогу до вічності й виведе на вершину, з якої ніхто вже не впаде. Ось — єдиний спосіб продовжити вік смертних людей, ба — й на безсмертя його перетворити. Почесті, пам’ятники, державні постанови, — усе, що марнославство затвердило або в державних постановах, або здвигнуло у спорудах, — усе це, з плином часу, пропадає. Ніщо ж бо не встоїть перед віковою давністю — все вона зрушує, повергає у прах{58}. Не заподіє вона шкоди лишень тому, що освятила мудрість: хай якою буде та давність, а воно не зблякне, не змарніє. Бо що віддаляється, на що озираємось, те набуває і пошани якоїсь до себе, й поваги; заздрість навколо близького крутиться; далеким — легше захоплюватися.

Тому-то життя мудреця — розлоге. Його не замикає межа, визначена для інших. Його лиш одного не в’яжуть закони, яким підлеглий рід людський: йому, як богові, слугують усі віки. Минає якийсь час — він викликує його у своїй пам’яті; настає — користується ним; має настати — займає заздалегідь. Його життя тим і довге, що в ньому — всі ті три часи.

XVI

А от найкоротше, найклопітніше життя — у тих, хто забуває минуле, нехтує теперішнім, боїться — майбутнього. Коли ж доходять межі, тоді, нещасні, й спохоплюються: все життя були зайняті, а насправді — нічого й не робили. Та не вважай доказом довгого їхнього життя те, що іноді вони самі закликають смерть: розгубившись серед різних пристрастей, вони самі не знають, чого хочуть, от і пориваються до того, чого найбільше бояться. Не приймай також як доказ їхнього довголіття й те, що дуже часто день їм видається надто довгим: години, мовляв, так уже тягнуться, що й обідньої пори годі діждатися. А це тому, що, залишившись на якийсь час без постійних своїх занять, на дозвіллі, вони метушаться, не знаючи, як ним розпорядитись, як позбутися його. От вони й пориваються то до того, то до іншого якогось заняття, а будь-яка перерва — то для них мука. Отож, якби бачили перед собою якийсь встановлений день, скажімо, гладіаторських ігр або іншого якогось видовища чи приємного заходу, то, клянуся Гераклом, вони з радістю просто перестрибнули б через тих декілька днів, що перед очікуваним терміном.

Будь-яке відтермінування очікуваної насолоди видається їм аж надто довгим. Але й той облюбований час — короткий і пролітає стрімголов, ще більше вкорочується з їхньої ж вини: хапаються то за те, то за те, неспроможні триматись однієї лише пристрасті. Дні для них не довгі — ненависні. А якими короткими натомість видаються ночі, що їх проводять в обіймах повій або за вином! Звідси й та маячня поетів, які своїми побрехеньками підживляють людську безрозсудливість: Юпітер, мовляв, сп’янілий від любощів, зробив ніч удвічі довшою. Хіба ж то не означає, що вони розпалюють власні пороки, приписуючи їх богам та ще й високими зразками оправдовують ту свою хворобу? А втім, чи можуть не видаватися вкрай короткими ночі, за які так дорого заплачено? Очікування ночі — позбавляє їх дня; страх перед світанком — ночі.

XVII

Та й самі їхні насолоди якісь наче тремкі, скаламучені різними страхами, і навіть найсолодшу мить підгірчує думка: «Чи надовго це?» Ось чому й володарі (такі настрої торкались і їх) оплакували свою могутність: їх уже не втішала велич дарованого долею щастя — жахало неминуче падіння. Розгорнувши ряди свого війська по розлогій рівнині, не маючи змоги його перерахувати, хіба що зором окинути, перський цар, хоч який гордовитий, не втримав сліз{59}: через якусь сотню років, подумалось йому, із безлічі тих юнаків не залишиться нікого. Але саме він, той, хто їх оплакував, мав укоротити їм віку: кому в морі чи на суходолі, кому в бою чи у втечі — за короткий відтинок часу мав звести зі світу тих, за кого боявся, що не сягнуть сотого року життя.

То хіба ті їхні радощі не тремкі, наче зі страхом перемішані? Не мають-бо під собою твердих засад: народжуються з якоїсь марноти — марнота й скаламучує їх. То якими, гадаєш, мають бути ті часи, що їх самі ж вони називають нещасливими, якщо й тоді, коли вони вивищуються над усім, що досяжне для людини, навіть тоді їхня радість якась наче неповна — з домішкою страху?

Великі статки — клопітні, і найменша довіра — до найщасливішої долі: пощастило у чомусь — потрібно, щоб не втратити того щастя, озиратись за новим; збулося те, за що приносили благальну жертву, — треба нову, подячну, складати. Усе, що подає нам таке от, випадкове, щастя, — непевне: що вище