Діалоги - Луцій Анней Сенека

V

Та коли вже я так розговорився, то щасливим можу назвати й того, хто, завдяки здоровому глузду, нічого не жадає, нічого й не боїться{78}. Щоправда, ні страху, ані печалі не відає он той камінь, не знає їх, звісно, й худоба. Їх, однак, не назвеш щасливими, бо ж у них немає самого розуміння щастя. Сюди можеш зарахувати й тих людей, що зійшли до тваринного рівня через свою тупість і незнання самих себе. Між тими й тими — жодної різниці, бо в цих загалом немає розуму, а в тих він якийсь наче викривлений, поквапний собі ж на шкоду. Нікого ж із тих, хто опинився поза межами правди, не можемо назвати щасливим.

Тому-то щасливому життю, що збудоване на стійких і правильних засадах, не загрожують жодні переміни. Тоді-то чиста й вільна від усіляких напастей душа зможе уникнути не лише ран, а й подряпин; стоятиме там, де обрала собі оселю — її й захистить вона, ту оселю, від ударів навіть розгніваної, ворожої долі. А щодо насолоди, то хоч би вона напливала звідусіля, вливалась усіма можливими шляхами, розслаблюючи душу солодкою знемогою, хоч би якими знадами не збуджувала геть усе тіло чи окремі його частини, — хто ж із смертних, у кому бодай щось є від людяності, хто б, скажи, захотів, щоб його пестили і вдень, і вночі? Хто, зайнявшись лише тілом, геть відрікся б від духу?

VI

«Але ж дух, — скаже хтось, — може мати й свої насолоди». — Авжеж: може бути суддею розкошів і ласк, може сповнитись усім тим, що зазвичай сприймаємо відчуттями; озираючись у минуле й відтворюючи у пам’яті пережиті втіхи, може насолоджуватися колишнім, смакувати, у сподіваннях, — прийдешнє. Отож, поки пересичене тіло лежить у теперішньому, думки вже забігають до майбутніх утіх. Але все це видається мені ще більшим нещастям, адже вибирати зло, а не добро — це вже справжнє божевілля. Ані без здоров’я ніхто не може бути щасливим, ані здоровим не може бути той, хто поривається до згубного. Щасливим є, отже, той, чиї судження правильні. Щасливий — хто задоволений тим, що має, яке б там воно не було, і не нарікає на життя{79}. Щасливий, хто влаштовує своє життя, керуючись здоровим глуздом.

VII

Хто ж запевняє, що найвище благо — в насолодах, хай зважить на те, яке ганебне місце вони йому вділяють. Ось чому вони стверджують, що насолоду не можна відокремлювати від чесноти: годі, мовляв, жити чесно, не живучи приємно; годі й приємно жити — чесно не живучи. Я ж не бачу, як це можна таке різне — парувати. Чому ж це, прошу вас, не можна відділити насолоди — від чесноти? Чи не тому, що начало всякого добра — у чесноті, з цього ж кореня, отже, проростає і те, що ви любите, чого жадаєте? Але ж, якщо б їх, насолоду й чесноту, справді годі було розділити, то не було б речей приємних, але ганебних, і, навпаки, речей аж надто почесних, але трудних, до яких веде лише тернистий шлях.

Зваж і на те, що насолода провадить хіба що до найганебнішого життя, чеснота ж, навпаки, ганебного життя не допускає; дехто почувається нещасним не від браку насолод — від самих же насолод, чого не було б, якби насолода була поєднана з чеснотою: вона ж часто обходиться без насолоди, ніколи — не шукає її.

Чому ж тоді ставите поряд речі аж так різні, ба й протилежні? Доброчесність — це щось високе, величне, владарське, нездоланне, невтомне; насолода ж — це щось низьке, рабське, слабке й минуще, чия оселя — брудна харчівня та кубло розпусти. Доброчесність зустрінеш у храмі, на форумі, в курії, на оборонних валах — запорошену, розгарячену, з мозолястими руками. Насолода ж — частіше десь у закутах, у пошуках темряви, біля лазень та парилень{80}, у місцях, де бояться міської сторожі; вона млява й розніжена, просякла нерозведеним вином і мазями, бліда чи нарум’янена, напхана різними приправами, як до похорону приготовлений мрець{81}.

Найвище благо — безсмертне, неперехідне, воно не знає ні переситу, ані каяття, адже правильно скерований дух, обравши найкраще, не метушиться, тож і не стає ніколи сам собі ненависним. Насолода ж, сягнувши своєї вершини, одразу й гасне{82}; вона не містка, тому-то, щойно виповнившись, обертається гіркою нехіттю і після першого ж пориву никне у безсиллі. Та чи може бути певним те, чия природа — то рух? Ніякої ж стійкості не може бути у тому, що, ледве прийшовши, — відходить, що вичерпує себе самим же ужитком; що поривається туди, де й обривається; що, тільки-но почавшись, — уже бачить кінець того початку.

VIII

А ще ж, зауважмо, насолода притаманна і добрим, і лихим; негідники, до того ж, не менше втішаються своїми ганебними вчинками, аніж чесні — видатними ділами. Ось чому стародавні наполягали на тому, щоб намагатися жити краще, а не приємніше, щоб насолода була не провідницею спрямованої на розумне доброї волі, а її супутницею. За провідницю ж маємо обирати природу. До неї звертається розум, до її порад дослухається.

Отож, щасливе життя — згідне з природою життя. Поясню, як це розуміти. Якщо вмітимемо дбайливо, але без тривог, берегти спроможності нашого тіла й природні обдарування як такі, що дані нам на день, нетривкі й перелітні, якщо не будемо по-рабськи слугувати їм, потрапляючи під владу сторонніх речей, якщо принагідні приємності для тіла посідатимуть у нас таке місце, як у військовому таборі — допоміжні, легко озброєні загони, що для послуг, а не для розпоряджень, — ось тоді й корисними будуть для душі усі ці блага.

Достойного мужа не повинно ані псувати, ані згинати ніщо іззовні, лише на себе він має покладатися, себе мати за зразок — до всього, довіряючи духу, готовий — сам же має бути будівничим свого життя. Його впевненість — не без знання, а знання — не без постійності. Засади його — стійкі; рішення — незмінні. Зрозуміло й без слів, що такий муж — і порядний, і врівноважений; що б не робив — робить відповідно до своєї висоти, але не звисока — з прихильністю.

Відчуття, подразнюючи розум, спонукають його до мислення; мовби зачіпаючись за них (немає ж чогось іншого, що підштовхнуло б його на стежку до правди), — він знову повертається до себе. Так само