Діалоги - Луцій Анней Сенека
для нещасних людей непомітно
Перший утік…
«Чого ж баришся? — мовить тобі. — Чому вагаєшся? Не займеш його — втече». А коли й займеш — однак утече. Стрімкості часу маємо дорівняти стрімкістю його використання — черпати, як із рвучкого, але не вічного потоку. А картаючи те безконечне наше зволікання, як же влучно висловився він — не про найкращу пору життя говорить, а про найкращий її день! То що ж ти при такій стрімливій втечі часу, спокійний і байдужий, вишиковуєш поперед себе довжелезний, як того хоче твоя захланність, ряд місяців, років? Про день же йдеться, та й то — про втікаючий.
То хіба сумніватимемося, що втік найкращий з усіх для нещасних людей перший день — для нещасних, себто вічно зайнятих? На їхні душі, що так і залишилися дитячими, навалюється старість, якої вони сягнули непідготовленими, беззбройними. Нічим-бо не запаслися: наче не йшли до неї, а враз у ній опинились — не розуміли, що вона, крок за кроком, щоденно наближується. Як ото бесіда чи якесь читання, а чи напружені роздуми вводять мандрівця в оману: він скоріше зауважує те, що прибув, аніж — що наближувався до кінця своєї подорожі{32}, так і в нашій життєвій, ненастанній і вкрай поспішливій дорозі, яку, і наяву, й уві сні, долаємо таким самим квапливим кроком: постійно зайнятий спохоплюється, лише сягнувши на ній кінцевої межі.
X
Якби я хотів підкріплювати своє твердження доказами, поділивши його на частини, то під рукою мав би чимало такого, чим міг би доказувати, що найкоротше життя — у зайнятих людей. Але, як то не раз зауважував Фабіан{33}, філософ справжній, із давніх, а не з тих пустомелів із кафедри, — проти пристрастей треба йти грудьми, напролом, не шукаючи витончених доказів; їхні ряди не відступлять від легких подряпин, а від прямого напору: пристрасті треба скрушити, а не поскубати. Але щоб кожен, хто в полоні пристрастей, сам же їх осудив, його все-таки треба вчити, а не плакати над ним.
Життя ділиться на три часи — на те, що було, те, що є, і те, що буде. Те з них, у якому живемо, — коротке; в якому житимемо — непевне; в якому жили — певне. Тут фортуна вже не застосує свого права, та й ніхто вже не підпорядкує його своїй волі. Ось цього часу й позбавлені зайняті люди: їм ніколи озирнутись на минуле, та якби й мали коли, — не озиралися б: чи ж то приємно згадувати те, що викликає гіркоту каяття?
Тому-то вкрай неохоче повертаються думкою до погано прожитих років. Не зважуються глянути на давні свої пороки, які наче потай підкрадались, ваблячи близькою насолодою, а звіддаля — постають, якими вже вони є. До минулого охоче звернеться лише той, хто всі свої вчинки піддає власному, несхибному, перегляду. Хто ж у марнославстві був пожадливим до всього, у гордості — зневажливим, в осягненні влади — невгамовним, в обманах — вигадливим на підступи, у захланності — хапливим, у розтратності — безоглядним, то як такому не боятися своєї пам’яті? А минуле, зважмо, — це свята, недоторканна частина нашого часу, що поза всіма несталостями людського життя, поза владою фортуни; його вже не торкнеться ані нужда, ані страх, ані навала хвороб; ні потурбувати, ані відняти його вже не можна: поки життя, поти й володіти можемо ним спокійно. Лише день, кожен зокрема, та й то якимись хвилинами присутній у теперішньому. А ті, що проминули, ти їм лишень звели, — постануть перед тобою, і скільки забажаєш, стільки й затримаються, щоб ти міг до них приглянутися. А от у зайнятих людей часу на це немає.
Лише спокійна, не заклопотана душа може собі помандрувати, куди їй заманеться, обширами свого життя, а душі зайнятих людей — мовби під ярмом: ані повернутися їм, ані озирнутись. От і пропадає їхнє життя, мов на провалля натрапивши: скільки не наповнюй бочки, та якщо вона без дна, на якому щось затримується, зберігається, — усе надаремно{34}; так і їм, скільки не давай часу, — марна справа, бо немає дна, де б він затримувався: падає у їхні пошарпані, діряві душі і — пропадає.
Теперішнє — то щось найкоротше, та й то таке, що дехто загалом заперечує його існування{35}. Воно — у постійному русі; навіть не спливає — стрімголов рине: ще не настало — а вже втекло. Без жодної зупинки, як увесь світ і його світила, що у невтомному своєму русі ніколи не затримуються на одному місці — й сліду не залишають. Отож зайнятим людям залишається лише теперішній час — такий короткий, що й упіймати його нелегко, тим паче їм, зайнятим, що постійно то за те, то за це хапаються.
XI
Врешті, хочеш знати, як коротко вони живуть? Приглянься, як вони прагнуть довго жити! Геть уже немічні старці вимолюють для себе бодай ще декілька років життя — до чого тільки не вдаються, щоб виглядати молодшими! І так уже задурюють себе тим солодким обманом, що, здається, мають надію одурити й саму смерть. А коли якась недуга таки опам’ятає їх і нагадає їм про смертність людей, то з яким же вони жахом умирають — мовби не відходять з життя, а хтось вириває їх із нього силоміць. Тоді-то й плачуть, примовляючи: якими ж то, мовляв, були дурними, що не пожили собі, а от якщо звільнимось від тієї напасті, обіцяють собі, тоді вже й цінуватимемо дозвілля. Нарешті, задумуються над тим, якими то марними були всі ті нагромаджені статки, з яких і не користали, яким то даремним був увесь їхній труд.
А от чиє життя далеке від клопітних занять{36} — чому ж не вважати, що воно у них довге? Жодною ж його крихтою не розпоряджається хтось сторонній,
