Метаморфози - Публій Овідій Назон
53 Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали
54 Вістрям залізним, але його дух — над усяке залізо.
55 Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,
56 Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі
57 Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,—
58 «Я відомщу за вас, друзі,— сказав, — а якщо не судилось —
59 То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,
60 Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.
61 Сили такої удар похитнув би й твердині високі
62 Разом із муром міським, але змій залишився без рани:
63 Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,
64 Темно-синява твердь удар небувалий відбила.
65 Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:
66 Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,
67 Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.
68 Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,
69 Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,
70 Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини
71 Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.
72 Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він
73 Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,
74 Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;
75 Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний
76 Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.
77 Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло
78 Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.
79 Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,
80 Рине й грудьми на своєму шляху повергає дерева.
81 Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває
82 Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,
83 Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,
84 Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.
85 Вже піднебіння трійливе його починає спливати
86 Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.
87 Рана, одначе, була невеликою: змій од удару
88 Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,
89 Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.
90 Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,
91 Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,
92 Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.
93 Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,
94 Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.
95 Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,
96 Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку
97 Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,
98 Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».
99 Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,
100 Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.
101 Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,
102 Кадмові землю орати велить і сипати в неї
103 Змієві зуби, з яких прорости має люд войовничий.
104 Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби
105 Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.
106 Тут же (нелегко й повірити в те) ворухнулися скиби,
107 Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,
108 Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,
109 Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,
110 Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.
111 Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,
112 Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,
113 Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,
114 Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.
115 Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.
116 «Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.—
117 Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»
118 Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,
119 Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.
120 Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку
121 Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.
122 Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.
123 Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.
124 Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,
125 Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.
126 П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,
127 Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю,
128 Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.
129 Їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,
130 Зводячи мури міські, як велів йому, Феб-ясновидець.
131 Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,
132 Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом
133 Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,
134 Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —
135 Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати
136 Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,
137 Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.
138 Та серед щастя й удач причиною першого болю,
139 Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.
140 Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.
141 Втім, коли зважиш усе, — не злочин
