Метаморфози - Публій Овідій Назон
583 Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.
584 В розпачу бити руками взялася в оголені груди,
585 Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.
586 Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами —
587 Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі,
588 Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.
589 Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією
590 Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена.
591 Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім
592 Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила
593 Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить,
594 Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі
595 Криє. З широкого неба її проганяють пернаті».
596 «Хай та наука, — їй ворон в одвіт, — тобі йде на користь,
597 Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».
598 Не завернув, долетів і Фебові про Короніду —
599 Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає.
600 Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий
601 В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.
602 Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого —
603 Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи
604 Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,
605 Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.
606 Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,
607 Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.
608 «Фебе, — встигла шепнуть, — я могла б, народивши спочатку,
609 Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».
610 Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.
611 Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.
612 Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,
613 Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.
614 Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем
615 Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю
616 Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були, — відкидає.
617 Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі
618 Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.
619 Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний
620 Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,
621 Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою
622 Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу
623 Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,
624 Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,
625 З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.
626 Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,
627 Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,
628 Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло
629 Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона
630 Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.
631 Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,
632 Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.
633 Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,
634 Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.
635 От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,
636 Донька Хірона, — її народила колись миловида
637 Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала
638 Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши
639 В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє.
640 Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись
641 Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,
642 Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту, — каже,—
643 Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть
644 Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.
645 Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге
646 Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.
647 З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого —
648 Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.
649 Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати
650 Вічним на світ привела тебе, — сам же бажатимеш палко
651 Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне
652 Змія жахливого кров, — невимовного болю причина.
653 Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.
654 Й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині».
655 Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї
656 Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.
657 «Доля змагає мене, — проказала, — не можу я більше
658 Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.
659 Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене
660 Він божество скерував — будущини краще б не знати!
661 Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,
662 Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,
663 Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,
664 Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина».
665 Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно
666 Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.
667 Далі
