Метаморфози - Публій Овідій Назон

841 Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш

842 На пасовищі; його й заверни до берега ближче».

843 Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря

844 Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька

845 В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.

846 Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити

847 Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,

848 Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —

849 Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,

850 Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,

851 Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.

852 Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала

853 Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.

854 Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;

855 Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,

856 Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.

857 Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,

858 Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку

859 Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.

860 Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.

861 А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.

862 Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже

863 В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.

864 То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,

865 То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.

866 Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє

867 То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних

868 Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва

869 Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.

870 Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно

871 Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,

872 Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,

873 Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,

874 На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,

875 Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

Книга третя

1 Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,

2 Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.

3 Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,

4 Кадм будь-що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням

5 Тут же скарає його — злочинний і благочестивий.

6 Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця

7 Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,

8 Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба

9 Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.

10 «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова,

11 Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.

12 Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,

13 Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься.

14 Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,

15 Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;

16 Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила.

17 От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки

18 Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.

19 Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;

20 Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба

21 Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.

22 Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,

23 Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.

24 Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує

25 Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.

26 Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він

27 Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

28 Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;

29 В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,

30 Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.

31 Били джерела довкіл. У глибинах тієї печери

32 Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,

33 Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло,

34 Три язики миготять, три ряди зубів — частоколів.

35 Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний

36 Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,

37 Хвилю прозору черпнув, — у цю ж мить із лігва кам'яного

38 Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.

39 Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,

40 Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.

41 Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,

42 Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.

43 Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,

44 Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший,

45 Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).

46 Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,

47 Інші — тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)

48 Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних

49 Губить обіймах, отрутою чорною — інших вбиває.

50 Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.

51 З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?