Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
8.16. Наприклад, Адам, Баркер. Філд.
8.17. Див. Diels, Vorsokratiker, фрагмент Критія 25. (Я відібрав одинадцять характерних рядків із понад сорока.) Варто зауважити, що цей фрагмент розпочинається з начерку суспільного договору (що певними рисами навіть нагадує Лікофронів егалітаризм; див. прим. 45 до розділу 6). Про Критія див., зокрема, прим. 48 до розділу 10. Оскільки Бернет припустив. що автором поетичних та драматичних фрагментів, приписуваних Критію, слід вважати дідуся ватажка Тридцяти тиранів, треба зазначити, що в «Харміді», 157 е, Платон свідчить про поетичне обдарування останнього, а в 162 d він натякає навіть на ту обставину, що Критій був драматургом. (Див. також Ксенофонтові «Спогади про Сократа», I, IV, 18.)
8.18. Див. «Закони», 909 е. Схоже, що згодом Критієва точка зору навіть стала часткою традиції Платонової школи, про що свідчить наведений далі уривок з Арістотелевої «Метафізики» (1074 b 3), що водночас дає ще один приклад вживання терміна «переконування» в розумінні «пропаганда» (див. прим. 5 та 10 до цього розділу). «А все решта... було додано у вигляді міфу для того, щоб переконати юрбу, а також для здобуття юридичної та загальної (політичної) вигоди...» Див. також Платонову спробу в «Політику», 271 а та наст., довести правдивість міфу, в який він, напевне, не вірив. (Див. примітки 9 та 15 до цього розділу.)
8.19. «Закони», 908 b.
8.20. Там же, 909 а.
8.21. Про конфлікт між добром та злом див. там же, 904-906. Див., зокрема. 906 а-b (справедливість проти несправедливості; у поняття «справедливість» і далі вкладається колективістське значення, в якому воно вживалося в «Державі»). Безпосередньо перед цим фрагментом стоїть 903 с. процитований мною у прим. 35 до розділу 5 та прим. 27 до розділу 6. Див. також прим. 32 до цього розділу.
8.22. Там же, 905 d-907 b.
8.23. Абзац, якого стосується ця примітка, вказує на мою прихильність до «абсолютистської» теорії правди, що узгоджується з загальноприйнятою ідеєю про те, що твердження правдиве в разі (і лише в разі), якщо воно відповідає фактам, які воно описує. Ця «абсолютна» чи «відповідна теорія правди» (яку започаткував Арістотель) була вперше чітко розроблена А. Тарським (A. Tarski Die Wahrheitsbegriff in den formalicsierten Sprachen, польське вид. 1933; німецький переклад 1936) і стала основою для теорії логіки, яку він назвав семантикою (див. прим. 29 до розділу 3 і прим. 5 (2) до розділу 5); див. також працю Р. Карнапа (R. Carnap. Introduction to Semantics, 1942), який детально розвинув цю теорію. Ось що він пише на ст. 28: «Особливо слід зазначити, що концепція правди у щойно роз'ясненому значенні — ми можемо назвати її семантичною концепцією правди — в основі своїй відрізняється від концепцій таких понять, як «вважається», «підтверджено» чи «цілком вірогідно» тощо». Подібні погляди, хоч і не розвинуті, можна виявити у моїй «Логіці наукового відкриття», розділ 84. Зачатковий стан моєї теорії можна пояснити тим, що під час написання праці я ще не ознайомився з семантикою Тарського. Прагматистська теорія правди (що коріниться в гегельянстві) була піддана критиці Бертраном Расселом у світлі абсолютистської теорії правди ще 1907 року, а зовсім нещодавно він продемонстрував зв'язок між релятивістською теорією правди та кредо фашизму. Див. B. Russell. Let the People Think, pp. 77, 79.
8.24. Надто в «Державі», 474 c-502 d. Наступну цитату взято з «Держави», 475 е.
8.25. Сім процитованих далі фрагментів: (1) та (2) «Держава», 476 b; (3), (4) та (5) там же, 500 d-e; (6) та (7) там же, 501 a; nop. (7) з аналогічним фрагментом, там же, 484 с. Див., крім того, «Софіст», 253 d-e; «Закони», 964 а-966 а (надто 965 b-с).
8.26. Див. там же, 501 с.
8.27. Див., зокрема, «Держава», 509 а та наст.— Див. 509 b: «Сонце надає можливість чуттєвим речам бути породженими» (хоча воно і не бере безпосередньої участі у процесі породження); подібно, «про об'єкти раціонального знання треба сказати, що їх можна пізнати не лише завдяки добру, але, що й саме їхнє буття та навіть сутність витікають з добра, хоч воно і не є сутністю — воно перевершує сутність і достоїнством, і могутністю». (З уривком 509 b nop. Арістотелеву «Про виникнення та знищення», 33 а 15, 31, та «Фізику», 194 b 13.) У 510 b добро описано як абсолютне джерело (а не просто прийняте без доказів чи припустиме), а в 511 b його охарактеризовано «як первісне джерело всього на світі».
8.28. Див., зокрема, «Держава», 508 b та наст. — Див. 508 b-с: «Те, що добро породило за своєю подобою» (а саме правду), «є сполучною ланкою в умоглядному світі між розумом та об'єктами осягнення» (тобто «ідеями»), «так само у видимому світлі це» (а саме світло, яке народжене Сонцем) «є сполучною ланкою між зором та зримими предметами» (тобто чуттєвими речами).
8.29. Див. там же, 505 а, 534 b та наст.
8.30. Там же, 505 d.
8.31. «Філеб», 66 а.
8.32. «Держава», 506 d та наст., а також 509-511.
Цитоване тут визначення добра як «класу визначеності, що розглядається як єдність», на мою думку, не важко зрозуміти, і воно перебуває у цілковитій відповідності до інших Платонових зауважень. «Клас визначеності» — це клас «форм» чи «ідей», що розглядаються тут як чоловічі принципи чи прабатьки, у протилежність до жіночого, необмеженого чи невизначеного простору (див. прим. 15 (2) до розділу 3). Ці «форми» чи прабатьки, звісно, є добрими, оскільки являють собою стародавні та незмінні оригінали й оскільки кожен з них протистоїть багатьом чуттєвим речам, які вони породили. Якщо ми розглядаємо клас чи расу
