Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

думку, зберігши окремі сократівські риси, набагато більше несе в собі Платонового. Історія філософського розвитку Сократа. яку він викладає у «Федоні», дала поживу для багатьох дискусій. На мою думку, ця історія не має нічого спільної ані з Сократовою, ані з Платоновою справжніми біографіями. Я вважаю що тут ми маємо справу з Платоновою інтерпретацією розвитку Сократа. Сократове ставлення до точної науки (ставлення, що поєднувало в собі жвавий інтерес до раціонального доведення з певного роду скромним агностицизмом) було незбагненним для Платона. Він намагався пояснити його відсталістю афінської науки за часів Сократа, протиставляючи її піфагореїзму. Таким чином, Платон демонструє, що це агностичне ставлення не можна виправдати у світлі щойно знайденого піфагореїзму. (Він також намагається показати, як сподобалися б Сократові, з його палким інтересом до особистості, ці нові метафізичні теорії душі; див. примітки 44 та 56 до розділу 10 та прим. 58 до розділу 8.)

7.10. Цей варіант пов'язаний із квадратним коренем із двох та проблемою ірраціональності, тобто з тією проблемою, що прискорила розпад піфагорейства. Заперечуючи Піфагорову арифметизацію геометрії, вона дала поштовх до виникнення специфічних дедуктивно-геометричних методів, відомих нам із праць Евкліда. (Див. прим. 9 (2) до розділу 6.) Появу цієї проблеми в «Меноні», певно, можна пов'язати з тим фактом, що в окремих частинах цього коротенького діалогу прозирає бажання автора (навряд Сократове) похизуватись своїм знанням «найновіших» філософських досягнень та методів.

7.11. «Горгій», 521 d та наст.

7.12. Див R. Н. S. Crossman. Plato To-Day, p. 118: «Збагнувши ці три головні помилки афінської демократії...» Якою мірою правильно Кроссман розуміє Сократа, можна побачити в тій же праці на ст. 93: «Усе, що є найкращого в нашій західній культурі, коріниться в цьому дусі — все, що ми знаходимо в науковцях, священиках, політиках чи у зовсім звичайних чоловіках та жінках, які відмовилися від політичної облуди на користь правди... Зрештою, лише їхній приклад може зруйнувати диктатуру сили та жадібності... Сократ показав, що філософія — це ніщо інше, як свідоме заперечення передсудам та нерозважливості».

7.13. Див. R. Н. S. Crossman, op. cit., p. 117 f. (перша частина курсиву моя). Здасться, Кроссман на хвилину забув, що у Платоновій державі освіта є класовою монополією. Правда, що в «Державі» гроші не відкривають двері до вищої освіти. Але це абсолютно не має значення. Важливо те, що лише представники правлячого класу здобувають освіту. (Див прим. 33 до розділу 4.) Окрім того, Платон був, принаймні на схилі свого життя, ким завгодно, але тільки не опонентом плутократії, якій він віддавав перевагу перед безкласовим чи егалітарним суспільством: див. фрагмент із «Законів», 744 b та наст., процитований у прим. 20 (1) до розділу 6. Стосовно проблеми державного контролю за освітою див. також прим. 42 до розділу 6 та примітки 39-41 до розділу 4.

7.14. Згідно з Дж. Бернетом (J. Burnet. Greek Philosophy. І, 178), «Держава» — це чисто сократівський діалог (чи навіть досократівський — такий погляд може виявитися ближчим до правди; див., зокрема, працю A. D. Winspear. The Genesis of Platos Thought, 1940). Aлe Бернет навіть серйозно не спробував узгодити це судження з важливим твердженням, яке він цитує з Платонового «Сьомого листа» (J. Burnet. Greek philosophy. І. р. 218), вважаючи цей документ справжнім. Див. прим. 56 (5, г) до розділу 10.

7.15. «Закони», 942 с, повніше цей фрагмент процитовано у прим. 33 до розділу 6.

7.16. «Держава», 540 с.

7.17. Див. цитату з «Держави», 473 с-е, наведену в тексті до прим. 44 до розділу 8.

7.18. «Держава», 498 b-с. Див. «Закони», 634 d-e, в яких Платон вихваляє дорійський закон, що «забороняє молодим людям допитуватись,який закон є правильним, а який — хибним, і змушує їх усіх одностайно погоджуватись із тим, що в законах усе добре». Лише людина похилого віку може критикувати закон, додає літній автор, але і їй дозволяється робити це лише тоді, коли поруч немає юнака. Див. також текст до прим. 21 до цього розділу та примітки 17, 23 та 40 до розділу 4.

7.19. «Держава», 497 d.

7.20. Там же, 537 с. Наступні цитати взято з 537 d-e та 39 d. «Продовження цього фрагмента» — 540 b-с. Ще одне вкрай цікаве зауваження міститься у 536 c-d, де Платон каже, що люди, обрані (як це змальовано у попередньому фрагменті) для навчання діалектики, безперечно є застарими для навчання нових предметів.

7.21. Див. Н. Cherniss. The Riddle of the Early Academi, p. 79 a також «Парменід», 135 c-d.

Дж. Гроут, будучи видатним демократом, різко критикує ці Платонові погляди (він висловлюється з приводу «оптимістичніших уривків з «Держави», 537 с-540): «Ідея заборони діалектичних бесід з молоддю... є абсолютно антисократівською... Насправді вона повторює обвинувачувальний акт Мелета й Аніта на процесі проти Сократа... Вона тотожна їхнім обвинуваченням Сократа в розбещенні молоді... І коли виявляється, що він (Платон) забороняє подібні бесіди людям, молодшим тридцяти, то ми помічаємо надзвичайний збіг обставин: адже саме таку заборону наклали на Сократа Критій та Харікл під час недовгого правління Тридцяти олігархів в Афінах». (G. Grote. Plato and the Other Companions of Socrates. ed. 1875, vol. III. p. 239.)

7.22. Думка, яку я заперечую в тексті і згідно з якою добре правитимуть ті, хто добре кориться, належить Платонові. Див. «Закони», 762 е.

Тойнбі блискуче показав, як Платонова система виховання правителів з успіхом може діяти в умовах законсервованого суспільства; див. A. Toynbee. A Study of History. IIІ, esp. р.33 ff.; див. прим. 32 (3) та 45 (2) до розділу 4.

7.23. Дехто, певно, запитає, як індивідуаліст може вимагати відданості хоч якій справі, і надто такій абстрактній, як наукове дослідження. Втім, таке запитання лише виявляє давню помилку (що дискутувалася в попередньому розділі), а саме, ототожнення індивідуалізму з егоїзмом. Індивідуаліст може бути безкорисливим і може присвятити себе допомозі не лише окремим особам, але також і розвиткові інституційних засобів для надання допомоги іншим людям. (Окрім цього, я не думаю, що відданість можна вимагати, її можна лише заохочувати.) На мою думку, захоплення певними інституціями, як-от інституціями демократичної держави, і навіть