Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
(В) Фрагмент 365 d цікавий тим, що в ньому вжито термін, який Ліндсей вдало переклав словом «обман», переповівши в такий спосіб «переконування». («Щоб нас не викрили... в нашому розпорядженні є наставники в мистецтві переконування... таким чином ми через переконування та силу уникнемо покарання. Але богів не можна ані обманути, ані примусити силою...»)
(Г) Далі в «Державі», 390 е та наст., термін «переконування» вжито у значенні підкупу. (Це, певно, застаріле значення, оскільки мається на увазі, що цей уривок є цитатою з Гесіода. Цікаво, що Платон, який так часто заперечує думку, що людина може «переконати» чи підкупити богів, все-таки в наступному фрагменті (390 а-b) припускає таку можливість.) Далі йде фрагмент 414 b-с, тобто уривок, де мовиться про «царствену брехню». Одразу за цим фрагментом, у 414 с (див. також наступну примітку до цього розділу), «Сократ» цинічно зауважує (Д): «Потрібно довго переконувати, щоб бодай хтось повірив у цю історію».
Нарешті, можна згадати (Е) — «Держава», 511 d та 533 с, де Платон говорить про переконання, довір'я чи віру (корінь грецького слова «переконання» співпадає з коренем слова, що відповідає терміну «віра») як про нижчу пізнавальну здібність душі, тобто здатність створювати (обманливі) судження про плинні речі (див. прим. 21 до розділу 3 і. зокрема, як вжито термін «переконування» в «Тімеї», 51 е) у протилежність до раціонального знання про незмінні «форми». Про проблему «морального» переконування див. також розділ 6, надто примітки 52-54 і текст до них, та розділ 10 і, зокрема, текст до приміток 56 та 65 і примітку 69.
8.11. «Держава», 415 а. Наступну цитату взято з 415 с. (Див. також «Кратил», 398 а.) Див. примітки 12-14 до цього розділу та відповідні місця в тексті, а також примітки 27 (3), 29 та 31 до розділу 4.
(1) Стосовно мого зауваження з приводу Платонової тривоги, наведеного вище в тексті даного абзаца, див. «Держава», 414 c-d, та пункт (Д) попередньої примітки: «Потрібно довго переконувати, щоб бодай хтось повірив у цю історію»,— каже Сократ.— «Ти, певно, не хочеш говорити» — відказує Главкон.— «Ти збагнеш моє небажання, коли я скажу»,— мовить Сократ.— «Кажи, не бійся»,— підбадьорює його Главкон. Цей діалог знайомить нас із тим, що я назвав першою ідеєю міфу про Расизм (в «Політику» Платон видає його за справжню історію — див. прим. 9 до цього розділу: див. також «Закони», 740 а). Як зазначено в тексті, Платон припускає, що саме ця «перша ідея» є причиною його вагань, оскільки Главкон реагує на неї ось так: «Недарма ти так довго соромився викласти цю свою брехню». Але після того, як Сократ розповів «решту історії», тобто весь міф про Расизм, подібних риторичних зауважень вже не робиться.
* (2) Стосовно автохтонних воїнів нам слід пам'ятати, що афінське шляхетство твердило, що воно (у протилежність до дорійців) походить від корінних мешканців своєї країни, народжених землею, немов «коники-стрибунці» (як говорить Платон у «Бенкеті», 191 b; див. також закінчення прим. 52 до цього розділу). Один доброзичливий критик запропонував мені трактувати Сократову нерішучість та згадані в пункті (1) Главконові зауваження про те, що Сократ має підстави соромитись, як Платонові іронічні алюзії на тих афінян, котрі, попри свої претензії на автохтонність, не боронили своєї держави так, як би вони захищали своїх матерів. Втім, це дотепне припущення здається мені нелогічним. Платон, відкрито віддаючи перевагу Спарті, був би останнім, хто став би ганьбити афінян за брак патріотизму. До того ж, таке обвинувачення було б несправедливим, оскільки під час Пелопоннеської війни афінські демократи не підкорилися Спарті (як буде показано в розділі 10), тоді як Платонів улюблений дядечко Критій здався й очолив маріонетковий уряд, що користувався підтримкою Спарти. Якби Платон мав намір іронічно натякнути на недостатній захист Афін, то це могло бути лише алюзією на Пелопоннеську війну, а отже, критикою Критія, котрого Платон ніколи не став би ганьбити в такий спосіб.
(3) Платон називає свій міф «фінікійською побрехенькою». Р. Айслер спробував витлумачити цей вислів. Він вказує на те, що на Сході ефіопів, греків (срібні копальні), суданців та сірійців (Дамаск) характеризували, відповідно, як золоту, срібну, бронзову та залізну раси і що таку характеристику в Єгипті використовували з метою політичної пропаганди (див. також книгу пророка Даніїла, 2, 31-45). Айслер припускає, що історія про ці чотири раси потрапила до Греції за часів Гесіода через фінікійців (що цілком вірогідно) і що Платон натякає на цей факт. *
8.12. Див. «Держава», 546 а та наст.; див. текст до приміток 36-40 до розділу 5. Про заборону змішування класів чітко говориться також у фрагменті 434 с; див. примітки 27 (3), 31 та 34 до розділу 4, а також прим. 40 до розділу 6.
У фрагменті «Законів» (930 d-e) міститься принцип, згідно з яким дитина, народжена від змішаного шлюбу, успадковує касту того зі своїх батьків, чиє становище нижче.
8.13. «Держава», 547 а. (Про теорію успадкування домішків див. також текст до приміток 39-40 до розділу 5, зокрема 40 (2), і до приміток 39-43 та 52 до цього розділу.)
8.14. Там же. 415 с.
8.15. Див. Адамову примітку до «Держави», 414 b та наст.— Курсив мій. Чудовий виняток являє собою Дж. Гроут (G. Grote. Plato and the Other Companions of Socrates, London, 1875, III, p. 240), котрий підсумовує «Державу», протиставляючи притаманний їй дух «Апології Сократа»: В «Апології» ми бачимо, як Сократ визнає своє невігластво... Але в «Державі» цей персонаж здобуває нові риси... Він сам опиняється на троні царя Номоса: незаперечний авторитет, як у світській, так і в духовній сферах, джерело усіх суспільних настроїв, той, хто визначає ортодоксальність... Тепер він сподівається, що кожен індивід посяде своє місце і погодиться із судженнями, що їх передбачає авторитет. До числа цих суджень входять умисні етичні та політичні вигадки, такі як про... народжених землею... Ані Сократу з «Апології», ані його опоненту Діалектику немає місця у Платоновій державі». (Курсив мій; див. також G. Grote, op. cit., p. 188.)
Доктрина, згідно з якою релігія —
