Діалоги - Луцій Анней Сенека

Македонію, Сицилію, Єгипет, Сирію, Азію, обійшовши чи не все узбережжя, він, урешті, повернув втомлені кривавими міжусобицями війська проти зовнішніх ворогів. Поки втихомирював Альпи і приборкував ворога, що таки серед миру вторгся в саме серце імперії; поки відсував її межі за Рейн, Євфрат і Дунай — в самому Римі на нього уже нагострювались кинджали Мурени, Цепіона, Лепіда, Егнація та інших. Не встиг уникнути тієї напасті, як рідна його дочка{12} з гуртом знатних юнаків, пов’язаних перелюбом тісніше, аніж клятвою, завдали йому, вже втомленому роками, нових тривог. А тут, уже вдруге, — небезпека від тієї грізної жінки{13} у союзі з Антонієм. Ті гнійники відсік він разом із членами. Але непомітно з’явились інші: так-от у надто повнокровному тілі, то тут, то там, завжди прорветься якась кровотеча. Отож, він прагнув дозвілля; від тієї надії й тієї думки влягались його труди, і це було бажання того, хто мав силу сповнити бажання інших.

V

Марк Ціцерон, хто змушений був розриватись між Катілінами{14} і Клодіями з одного боку, Помпеями і Крассами — з іншого, між відвертими ворогами й сумнівними друзями, кого шмагало хвилями враз із республікою, що йшла на дно, а той, не змігши її порятувати, з нею такий потонув; той, хто не мав спокою у щасті, а терпеливості у нещасті, — скільки-то разів він проклинав свій консулат, хоч сам же, якщо не без підстав, то вже, напевно, без міри, й вихваляв його! Які ж то слізні жалі вчуваються в одному з його листів, надісланих Аттікові тоді, коли Помпей-батько уже зазнав поразки, а син в Іспанії знову збирав розпорошену армію. «Запитуєш, — пише він, — що я роблю? Сиджу тут, у своєму Тускулані, не скажу вільний, — напіввільний». Потім додає й інше — оплакує минуле своє життя, нарікає на теперішнє, зневіряється у майбутньому.

Ціцерон назвав себе напіввільним. Але, присягаюсь Гераклом, мудрець ніколи не принизить себе таким словом, ніколи він не буде напіввільним: його свобода завжди цілісна й стійка; ніщо його не в’яже, він сам собі господар і не визнає нічиєї зверхності. Хто ж бо може стати над тим, що піднявся над самою фортуною?

VI

Лівій Друз{15}, муж запальний і завзятий, внісши нові закони й тим самим накликавши на край велику біду з боку двох Гракхів, оточений юрмами прихильників усієї Італії, все ж не передбачав, як піде розпочата ним справа. Тож далі ані її продовжувати вже не мав змоги, ані, раз уже взявся за неї, кинути не мав права. Отож, проклинаючи від самих початків неспокійне своє життя, прохопився, кажуть, гірким наріканням: один лиш він, мовляв, ще хлопцем, ніколи й не знав, що таке вільний, святковий, день. Ще геть хлоп’я, одягнувши претексту{16}, він зважився виступити перед судом як захисник звинувачуваних і так уже гарно промовляв на форумі, такий справляв на нього вплив, що не одне рішення було прийняте саме за його словом. Як далеко б могло прорватися те передчасне честолюбство? Вже тоді неважко було припустити, що таке не по-дитячому зухвале завзяття спричинить чималі суспільні й приватні біди. Отож він пізно став нарікати на те, що з самого дитинства, заклопотаний справами форуму, не знав ані розваг, ані відпочинку. Не всі сходяться на тому, що він наклав на себе руки: загинув від однієї лишень рани, завданої в низ живота; тож дехто сумнівається, що смерть його була добровільною, але ніхто — що була вона своєчасною.

Та чи варто й надалі згадувати тих, які іншим видаються чи не найщасливішими, самі ж найправдивіше засвідчують огиду до всього, що робили за роки свого життя. Але тими наріканнями не змінили ні інших, ані себе: тільки-но прохопились тією відвертістю — одразу ж обсіли їх звичні пристрасті.

Хай ваше життя простяглося б і на тисячу років, однак, клянуся Гераклом, звелося б воно до якоїсь крихти: ваші пороки ладні поглинути низку віків. Той відтинок часу, що дала нам природа, хай він і перелітний, але розум ширить його. У вас же він, той проміжок часу, таки неминуче пролітає: ви ж його не ловите, не бережете, не пробуєте зупинити найстрімкіший його перебіг —дозволяєте йому відходити, мовби то було щось таке, чого маєте вдосталь, що будь-коли можна поповнити, поправити{17}.

VII

Назву передусім тих, у кого час — лише для вина й тілесних насолод{18}, ніхто ж бо не зайнятий чимось ганебнішим. Інші, навіть ті, кого не відпускає жага оманливої слави, блукають, сказати б, показніше. Ти б міг мені перерахувати тут захланних, гнівливих і тих, хто вже й жити не може без сліпої ненависті до когось та без грабіжницьких воєн, — усі вони щось начебто й від мужності мають. А от піддатись обжерливості й хіті — це вже справжня гидота. Приглянься, на що вони витрачають час: скільки марнують його на всілякі обрахунки та на лихі затії; скільки його згаяно на страх, скільки — на догоду комусь, а скільки — щоб і їм хтось годив; скільки — займає суд, чи то коли свої справи залагоджують, чи коли чужими зайняті; скільки — пишні гостини{19}, що, власне, вже й стали їхніми обов’язками; приглянься — і ти побачиш, що їм і передихнути не дають ті їхні біди, чи то пак блага.

Врешті, зайнята людина, це вже кожен знає, нічому не може навчитися так, як належить: ані красномовству, ані вільним наукам{20}, бо ж засмиканий дух нічого не засвоює глибше, а все він, що мовби силою у нього впхано, — тут же й випльовує. Ніщо не є таким недосяжним для зайнятої людини, як ця найприродніша річ — жити: немає ж бо важчої науки. Візьми будь-яку іншу науку — й одразу знайдеш наставника; трапляється, що й хлопчики у деяких науках таких уже досягли успіхів, що й самі можуть бути наставниками. А от жити — все життя треба вчитися; скажу більше (може, здивуєшся) — все життя треба вчитися вмирати. Стільки великих мужів, позбувшись усього, що було їм на заваді, відмовившись від багатств, обов’язків, насолод, аж до глибокої старості тільки й робили те, що вчилися жити; але більшість із них, — що вже про інших казати? — відійшли з життя, визнавши, що так цьому й не навчились.

Хто ж піднявся над людськими хибами{21}, справді великий муж, — ніколи, повір