Метаморфози - Публій Овідій Назон
411 Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,
412 Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,
413 Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.
414 То вона лук у руці, то спис легенький тримала;
415 Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана
416 Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..
417 Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,
418 Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.
419 Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши
420 Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки
421 Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.
422 Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер
423 Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,
424 Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!»
425 Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані
426 Й каже: «О діво — мисливице, перша з моїх супровідниць,
427 Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,
428 Вища — я певна того — й від Юпітера. Я б і йому те
429 В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,
430 Рад, що над ним перевагу йому ж віддала вона, й спрагло,
431 Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась
432 Про полювання своє, про місця, де була, розказати —
433 Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.
434 Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?
435 (Глянула б ти, о Сатурніє,— серця не мала б на неї!)
436 Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?
437 Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець
438 Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той —
439 Свідок, — і гай, де мало що сагайдака не забула,
440 Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.
441 Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,
442 Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.
443 Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:
444 Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї
445 Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись
446 Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.
447 О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!
448 Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,
449 Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.
450 Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.
451 Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй
452 Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались.
453 Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,
454 Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі,
455 В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо
456 Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.
457 Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою —
458 Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко —
459 Всі ми тут, — каже, — поніжимось голими в хвилі прозорій!»
460 Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,
461 Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.
462 Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.
463 Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити, —
464 «Геть! — каже Кінтія їй. — Не забруднюй священних потоків!»
465 Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.
466 Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,
467 Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.
468 Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні
469 Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.
470 Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:
471 «Ще бракувало того, — проказала, — щоб ти, потіпахо,
472 Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна
473 Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!
474 Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,
475 Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»
476 З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху
477 Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні
478 Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,
479 Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,
480 Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер
481 Намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим.
482 Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,
483 Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,
484 Рик виривається в неї хрипкий із звірячого горла.
485 Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.
486 От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті
487 Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,
488 Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.
489 Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,
490 Біля колишнього дому свого вона полем блукала!
491 Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,
492 Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем!
493 Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,
494 Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця,
495 Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.
496 Ось Лікаонії син, що й
