Українська література 17 століття - Автор невідомий

А, вставши, пойшов.

І, прийшовши до міста, почав торкати у ворота, аби йому одтворено.

Увидівши, варта станет його питати:

— Хто єст?

А он їм рек:

— Я єстем цесар Іовіян. Повіжте панові своєму, нехай мі дасть сукні і коня пойти на палац, а то ємь стратив з пригоди.

Прийшовши, слуги повіли то пану, рекучи:

— Пане наш, то якийсь хлоп шалений голий стоїть у воротах і просить твоєї милості за сукні і за коня, а пові-даєт ся бити цесарем.

Слишавши то, пан зачудувався, що ся дієт:

— Цесар наш на столиці, а я тепер недавно од цесаря.

І повелів його пустити перед себе.

А коли його приведено пред пана, увидів його судія, не познав. Станет на нього пльовати, рекучи:

— Ізгинь од нас, дябле проклятий, душе нечистий. Явно ся єси показав, хто ти єст.

А он йому рек:

— Що ті ся стало? Аза-сь ти не знаєш мене, іж то я єстем, цесар Іовіян? Дай мі коня і шати, бо єм стратив з пригоди.

Рече судія:

— Слиши ти, хлопе шалений! Як ти ся смієш звати кролем нашим, а наш кроль на столиці сидить, і я тепер од нього? Слухай, ти, хлопе, як вижу, не зайдеш ти ся аби-сь не бит. Не зови ти ся кролем!

І розказав його слугам моцно бити карбачами.

Л слуги, яко то дворяне, раді тому били — били його як сами хотіли. Аж до крве бивши його, витрутили за ворота

Там пишний цесар, лежачи, плаче таковой ганьби своєї. І мислить собі, що маєт чинити и где ся маєт діти. А по том умислив собі:

— Єст єще у мене єдино княжа, которого є-м я учинив княжатем, у котором я ся кохаю. Єжели мя тот познаєт, і дасть мі сукні і коня дойти на столицю. Але тут слугам моїм, скоро прийшовши, кажу їх постинати, що мя лишили у полі на біду. І судію того із панства ізвергу, і слуги його, которії мя били, кажу їх четвертувати.

А так, уставши, пойшов до другого міста, до свойого коханого княжати. А сам весь крві ізплив.

Прийшовши до брійни, почав товкати, аби одтворено йому било.

Слишавши то, страж питав його:

— Хто ти єст? І чого вночі ходиш?

Іовіян рек:

— Пустіть мя, я єстем Іовіян, цесар. Іду до княжати свойого коханого.

Страж, видівши його всього кирвавого, рекли:

— Не єст ти чоловік, але ти є-сь шатан.

Побігши, повіли то княжаті, "рекучи:

— Пане вельможний, щось за чоловік стоїть у ворот, проситься, аби-сьмо пустили його до тебе. І повідається бити цесарем, але єст голий і весь у крві.

Слишавши то, княжа і почудувався. Казав його пустити і дознати, що то єст такого.

А коли його пущено, скоро його увели у світлицю, видівши княжа його, злякся; став на нього пльовати і заклинати, пекати, рекучи:

— Ізгинь, шатане, душе нечистий!

А цесар рек:

— Не єст я дух нечистий. Я єсмь цесар ваш Іовіян, которий єм тя учинив княжатем і в тобі ся кохаю. Що ті ся стало? Пам’ятайся! Дай мі коня і сукні дойти до дому полати моєя, а то ємь стратив все із пригоди.

Слишавши то, княжа рече:

— Вижу я, іж ти єст хлоп шалений. Не дармо, як вижу, тебе бито, хлопе шалений. Бо ти якийсь п’яниця — одежду єсь із себе пропив, а другоє в карти проіграв. А до мене єси прийшов одежди справувати і коня? А не відаєш, ци підеш одтоль і піший у здоровлю, без коня! Що кажеш, іж єсь мя учинив княжатем? І сам єси голий як бубен. А я тепер повгодини од цесаря, а цесар, його милость, із цесаревою, сидить на столиці. Не з горазду тебе бито, що єсь ледве із душев утік

Та й ту не буде без того, аби-сь не бив бит. Як ти ся смієш звати цесарем, бо то горлом важиш?

І розказав слугам бити його моцно а, бивши, казав його в темницю всадити і казав йому дати хліба і води.

І ту єдин слуга змилувався над ним, дав йому плахту прикрити наготу його.

А по, том стало мислити княжа:

— А то ємь шаленого хлопа всадив у темницю. Йому ся там стане [щось злого] і умре, то мой гріх буде.

І казав випустити і вигнати [його] із замку.

І рад бив Іовіян, бідний цесар, оной плахті, сівши, ледво що жив. То його сродзе збито. І плакав такого нещастя свого.

Будучи такий, монарха мислить собі, що маєт далей чинити. А по том рек:

— Пойду просто до свойого города, до своєї королевої, чей мя познаєт, і діточки мої.

І, вставши, пойшов.

І, прийшовши до ворот городових, станет торкати, аби йому одтворено било.

Слишавши то, страж рекли:

— Хто єст? І чого вночі ходиш?

А он їм рек:

— Я єстем цесар ваш Іовіян. Ідіте рихло до кролевої а повіжте їй, нехай мі вишлет сукні, бо ємь стратив із пригоди.

Страж, видівши чоловіка у плахті, збитого, кирвавого, пойшли у полату до кроля і стануть говорити, рекучи:

— Найясніший цесарю, пане наш! Щось за хлоп у плахті, збитий, кирвавий, стоїть у брамі і послав нас до цесаревої, аби йому вислали сукні. Повідаєт ся бити цесарем.

Слишавши, ангел казав його привести пред себе.

А коли Іовіян бив на своєм замку, тут ся пустив на нього його пес коханий — зскочив на нього, коли били не слуги оборонили, то би його бив із’їв, бо його не познав.

А коли войшов до сіней, тут соків його, котрого сам на своїй руці ношивав, тот ся його напудив і, урвавшися, став його крилома і нігтьома драти і бити в лице його.

Увойшов он і сів на паланок.

А коли Іовіян бив увойшов у полату, ано увидів, ангел сидить, барзо препишно убраний, ано при нем сидить цесарева, жона його власна.

Видівши то, Іовіян здумівся і мислить собі:

— Що то ся стало?

Рек до нього ангел:

— Хто ти єст? І чого ту ходиш ізвлаще уночі?

Іовіян рек:

— Я єстем Іовіян, цесар. І моя то єст столиця і пані.

Рек ангел до цесарової:

— Повіж, моя наймильшая, которий би з межи нас двох най єст?

А она со гнівом рекла:

—