Українська література 17 століття - Автор невідомий

Цесар, то слишачи, боявся, би также през жону оскаржо-нога сина невинне не згубив, казав його затримати.

Она, слишачи, знову напоминала приповістю о седьми мудрцах также, котрії пана до сліпоти били привели чарами своїми, аж їх постинано:

— Так і ове учні сина твойого, аби тя не звели, стережися!

І казав знову сина обвісити і його учнів.

То видячи, чвартий мудрець біг до цесара, розмавяючи

0 єдной панії, котрая ся з попом єдним хотіла миловати,

1 матка її од того одводила, і била од блуда збавлена. І такою повістю учитель вибавив і сина цесарського од смерті.

Але пані знову свою приповість о цесару єднім, яко його згублено през фальшивих рицеров, злота йому в горло набивши міщане і живо погребли, привела знову сина отцю на гнів.

І казав його згубити.

Але п’ятий учитель, Іосиф, приповістю своєю вибавив.

По тім знову цесарова намовила пана.

Аж шестий учитель вибавив, приповідаючи о єдной не-вісті, котрая сама себе біє, а мужа і чтирьох рицеров привела своїма слови до смерті.

Для чого цесар єще сина затримав.

Але пані почала му знову правити повість о иікотром цесару, котрий мів рицера барзо вірного, і той му жону штучне собі привів і взяв за жону:

— Так і твої мудрці, котрим віриш, би тя зо мною не розвели. Кажи їх з сином своїм зрадливим потратити.

І казав Діоклеціана знову видати на смерть.

Але тому позабіжав юж седьмий мудрець, обецуючи цесару, іж син назаутр промовить, яко през такії часи не мовив, і дасть справу на все сам.

— Але кгди його для слов жони своєї на смерть даєш, теди ся тобі, цесару, придасть, яко оному рицерові. Котрий рицер мів также хорошую жону і барзо любив. І гди ся трафило іграти з собою, образив її нехотячи ножем, же пошла крев з пальця. Он, обачивши, омдлів і упав, болячи серцем за малопролитіє криві своєї жони, і так зараз умер. За чим погребенно його з великою почестю. Она ж жона, так ся презентуючи пред людьми, не хотіла од гробу одійти, аж там умре для милості также мужа свойого. Одводили її приятелі од того і не могли, аж мусіли юй домок на гробі збудувати, би там плакала мужа свойого до смерті своєї. Трафило ж ся там міщанину єдному, котрому казано стеречи злодія, повішеного на шибениці, би його не одтято. І оний страж, зимі змерзши, не могл витривати, їхав до міста, і обачив огонь в том домку вночі, і приїхав, колотаючи, просився трохи зогріти. Она невіста, чуючи, не хотіла пустити, але далій, на просьбу його, розпитавшися, пустила. Он, розмовивши троха з нею, побіг і не застав злодія: одтято.било. Почав ся сродзе фрасовати, іж все за то утратить. І шов знову до теї набожної невісти, ускаржався в таком утрапленню і що би мів чинити. Она, видячи його пієнкного на всем, задрижала серцем а, запомнівши і мужа свойого смерті, взяла його радити, мовячи: «Учини ж так на раду мою а не стратиш добра твойого і сам од панов не згинеш, бо жаль мі тебе. Тілько повіж первій, ци схочеш ти мене взяти собі за Ліону?» Он рек: «О наймильша! З охотою рад тому буду.» І дали собі руки. По тім рекла: «Ово ж тобіпозвалям. Одтвор той гроб мужа мойого і, витягши його, обвісь місто злодія на шибениці, і не, будеш ся бояти». Он рек: «Добре». І витягши вмерлого. А по тім рече оний страж: «Барзо ся бою, же злодій, которий висів, двох зубов верхніх не мів. І так познавши, встид мі буде». Она рекла: «То лацва. Возьми камень, вибий му зуби». А одповів страж: «О наймильша, пребач: приятелем і товаришом великим твой муж, кгди жив бив, зоставав, і встид рицерові живому, би умерлому зуби вибивав». Она-рекла: «Ож для любви твоєї сама то учиню». І, взявши камінь, вибила зуби, і мовить: «Озьми юж, обвісь на шибеницю». Он знову мовить: «Также боюся, бо в того єще рана била в голові, і ух обох не мів, для того познають». Она призволила, жеби обтяв уха. Що ся і з того так вимавяв, она сама, взявши, одтяла уха і рану в голові вчинила. Зачім мовить єще той чловєк: «Злодій не мів срамного уда». Она, взявши, одрізала псу на снідь. І так обвісили його. По тім же рицер той рекл: «О, проклятая невісто! Хто ж тя має за жону взяти, же муж твой, для любви твоєї, узрівши трохи крві, з тебе текучой, умер з жалості, а ти його так ошпетила: зуби вибила, на всем ошпетила і завісити дала. Так і другому би-сь схотіла. Але юж больше не будеш чинити!» І, взявши меч, утяв юй голову. Прето, цесару, не треба певістам вірити.

По тім цесар казав сина свойого провадити до себе.

А кгди проважоно з великим тріумфом і весіллям сина цесарського до палацу отцовського, токгді перше слово рекл:

— Будь поздоровіон, отче а пане найласкавший!

Отець, то слишачи, упав на землю з великого веселля.

Л кгди встав, не могл слухати мови його за великим криком людей. За чим казав метати злото і сребро, би ся над тим люди бавили, але і тим не могл одогнати, аж заказано под горлом мовчати, би Діоклеціян мову предложив.

І почав мовити:

— Отче і пане мой, проше, іж би ту цесарова била зо всім францимиром своїм — нехай її усправедлю.

І зараз на розказ цесарова з жаллю і болістю вийшла з паннами.

По тім Діоклеціян, продовживши мову, казав єдну панну найкращу розволочи з хуст пред всіми.

І розобрано, аж бив хлоп, а не панна.

І завстидів цесарову, іж з ним завше чужоложство повнила.

З чого ся і цесар дивував і завстидав, і всі з ним:

По тім єще почав правити, як його цесарова, первій силуючи на гріх сама, і не хотів, за то обвинила; і для чого през тії дні не мовив, бо мів бити забит за первшим словом од цесаровей.

То вислухавши, цесар казав паню куньми розторгати, а милосника її спалити.