Метаморфози - Публій Овідій Назон

214 Так от і наші тіла перемін зазнають щохвилини,

215 Без опочинку: сьогодні ми інші, аніж були вчора.

216 Будемо й завтра не ті, що тепер. В материнському лоні —

217 Парость людини майбутньої — ми у свій час визрівали.

218 Втрутилась щедра майстриня-природа; у череві здутім

219 Довго селитись тілам не дала і з тісної домівки

220 Вихід упору дає їм — на вільне виводить повітря.

221 Щойно побачивши світ, немовлятко лежить, слабосиле.

222 Згодом рачкує, немов не людина, а чотириноге.

223 Далі й на ніжки, хисткі ще й тремтливі, силкується стати —

224 Кроку не ступить, однак: потребує опори якоїсь.

225 Ось уже спритність у нього й снага… Вже відміряно стежку

226 Юності милої. Вже за плечима — середина віку,

227 Далі й до старості йде призахідної спадистим шляхом.

228 Никнуть, тим віком підточені, й занепадають колишні

229 Сили. Заплакав Мілон постарілий, побачивши мляві

230 Руки свої, що колись були схожі до рук Геркулеса

231 М'язів потужністю, потім — обвисли, немов позсихались.

232 Плаче й Тіндара дочка, лиш у дзеркалі взріла старечі

233 Зморшки; навіщо було, — каже, — двічі мене викрадати?

234 Всепожираючих літ чередо, давнино завидюща!

235 Пустка за вами лежить: чого час своїм зубом торкнеться,

236 Все це на смерть прирікаєте ви — неминучу, повільну.

237 Втім, переміні й початки речей — елементи — підлеглі.

238 Отже, послухайте, що вам скажу я про їх переміни.

239 В світі, що вічно існує, чотири тіла родотворні

240 Містяться. Два з-поміж тіл тих, що світ населяють, — вагомі

241 Через тягар свій вода та земля — опадають додолу.

242 Два з них не мають ваги і, нічим не пригнічені, вгору

243 Линуть нестримно — повітря й вогонь, од повітря чистіший.

244 Хоч між собою вони помежовані,— все виникає

245 З них і до них же вертається знову: спливає водою,

246 Ставши рідкою, земля; у повітря легке переходить,

247 Розпорошившись у небі, вода; без ваги, щонайтонше,

248 Знов у високість повітря летить, заблищавши вогнями.

249 Потім усе йде зворотною стежкою: зверху — донизу.

250 Гусне вогонь, поки знов не перейде в щільніше повітря;

251 З нього — вода, а з тужавої хвилі — земля виникає.

252 Що не міняє обличчя свого? До обнови охоча,

253 Творить, чергуючи з формами форми, майстриня-природа.

254 Не пропадає, повірте, ніщо в неосяжному світі.

255 Все тільки змінює вигляд. Отож народитися — значить

256 В інше, ніж досі тривало, життя увійти, а померти —

257 Вийти з того, що триває, життя. Хай сюди щось потрапить,

258 Щось хай, можливо, — туди, але в цілому — все збережеться.

259 Довго в однаковій постаті — я переконаний — в світі

260 Не потриває ніщо: до Залізного від Золотого

261 Так ви, віки, перейшли; перемінна й місцевостей доля.

262 Де під ногою дзвенів суходіл, там я бачив розлоге

263 Море; де води були, там посушливі бачив я землі.

264 Від берегів оддалік залягали морські черепашки.

265 Десь на вершині гори стародавній однайдено якір.

266 Поле, родюче колись, од потоку стрімливого стало

267 Долом; зелені верхи після поводі канули в море,

268 Де були здавна грузькі болота — вже пустелі жагучі.

269 Спрагою зсушений край мокляками довкіл просякає.

270 Тут дає витік природа джерелам новим, а натомість

271 Там замикає старі. Скільки рік, лиш земля сколихнулась,

272 Ринуло з тріщин, і скільки пропало вже їх, пересохло!

273 Так от і Лік, що в одній із розщелин землі загубився,

274 Виплив далеко відтіль, собі витік новий проробивши.

275 Так Ерасін, повновода ріка, то струмить під землею,

276 То повертається знов у руслі на поля арголідські.

277 Так і місійська ріка: їй і річище звичне, й верхів'я,

278 Кажуть, набридли — й тече вже по-іншому, ставши Каїком.

279 Так Аменан: то пливе, течією пісок сіканійський

280 Збуривши, то засихає, замуливши устя джерельні.

281 Хвилю, придатну колись для життя, а тепер негодящу

282 Котить в Еліді Анігр, бо кентаври — якщо хоча трохи

283 Вірити давнім співцям — в його водах колись омивали

284 Рани, що луком наніс їм Геракл, нерозлучний із києм.

285 Ну а Гіпаніс, що в скіфських нагір'ях бере свій початок,

286 Чи не гіркий став од солі морської, колись прісноводний?

287 Хвилі морські омивали в минулому Фарос, Антіссу

288 Й Тір фінікійський, та хто їх сьогодні назве островами?

289 Для стародавніх Левкада була суходолом суцільним,

290 Нині — довкіл там вода. З побережжям Італії, кажуть,

291 Занкла єдналась, було. Набігаючи, їх розлучила

292 Хвиля й на води морські понесла суходолу частину.

293 Хто б хотів Буру й Геліку, ахейські міста, розшукати,

294 Мусив би в море пірнуть: мореплавці й сьогодні покажуть,

295 Де під водою, на дні, проглядають похилі будівлі.

296 Там, де Піттеєве місто Трезен, поблизу височіє

297 Голий, без кущика горб. Колись чисте, рівнісіньке поле,

298 Нині — той горб самітний. У минулому (страшно й казати!)

299 Дика потуга вітрів, що в сліпих вирувала глибинах,

300 Прагнучи вихід найти, поривалася марно на волю,

301 До піднебесних висот; у сліпім підземеллі, одначе,