Метаморфози - Публій Овідій Назон

128 Ще залучили й богів, бо повірили в те, що всевишні

129 Раді, коли під сокирою падає віл працелюбний!

130 Жертва, що й плямки на тілі не має, аж глянути любо,—

131 Врода нашкодила їй! — у стрічках різнобарвних, у злоті,

132 Край вівтаря вже стоїть; молитов наслухає спокійно,

133 Бачить, як їй поміж роги вплітають вінець колосковий —

134 Плід її праці — й, пронизана, кров'ю забарвлює лезо,

135 Може, помічене перед ударом ще в хвилі дзеркальній.

136 Тут же з гарячих грудей виривають живцем тріпотливі

137 Тіла частини — вказівок богів там шукають, шалені!

138 Звідси (така вже в людини жадоба до згубної їжі!)

139 Звичай пішов споживати м'ясне. Але годі вже, годі!

140 Кращими станьте, молю, до моєї поради схиліться!

141 Знайте, якщо хай шматочок воловини в вашому роті,—

142 Значить, їсте ви того, хто на ниві для вас же трудився.

143 Бог виголошує те, й за тим богом, що мною керує,

144 Йтиму, як личить іти. Свої Дельфи[55] й ефір відслоню вам;

145 Віщим розсуну знанням розуміння людського вузини.

146 Про видатне, чого досі ніхто не досліджував, буду

147 Мову вести, про приховане. Мило між зорі високі

148 Злинути; мило, покинувши землю — оселю сонливу, —

149 В хмарі промчать, зупинитись на плечах могутніх Атланта.

150 Звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду,

151 Люд то туди, то сюди, й переляканих видивом смерті

152 Так наставляти, розкривши шляхи невідхильної Долі:

153 Роде людський, кого смерть крижана споконвіку жахає!

154 Марно страшать тебе Стікс, і пітьма, і слова неправдиві,

155 Витвір уяви співців, та оманного світу загрози!

156 Ваші тіла — чи в вогні похоронному попелом стануть,

157 Чи переміняться з часом у тлінь — не сприйматимуть болю.

158 Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні,

159 Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно.

160 Сам, пам'ятаю, в той час, коли Трою війська облягали,

161 Сином Пантоя, Евфорбом, я був, кому в грудях застрягло

162 Ратище згубне, що в мене метнув ним з Атрідів молодший.

163 Щит я недавно впізнав, що колись у моїй був лівиці,—

164 Нині в Абантовім Аргосі, в храмі Юнони висить він.

165 Все — в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить

166 Дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає

167 Тіло: з тваринного може в людське перебратись, а звідти —

168 Знову в істоту якусь увійти, тож не гине ніколи.

169 Так і податливий віск: набуваючи форм усіляких,

170 Він, хоча виглядом різний буває, весь час мовби інший,—

171 Завжди є воском. Ось так і душа є постійно душею,

172 Лиш переходить — так я навчаю — у постаті різні.

173 Тож хай захланний живіт не заглушить у вас милосердя.

174 Не проганяйте споріднених душ нечестивим убивством

175 Із обігрітих осель! Ваша кров хай не живиться кров'ю!

176 Раз я вже в море відкрите пустивсь і прийняв у вітрило

177 Вільні вітри, то скажу: в усім світі ніщо не є стале:

178 Все тут пливе; що не виникне — те переміні підлегле.

179 Навіть невидимий час течією струмить ненастанно,

180 Мов невсипуща ріка: ні ріці, ні текучій годині

181 Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля,

182 Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду,

183 Так і окрилена мить: утікаючи, — наздоганяє,

184 Кожного разу — нова: що було, те лишилось позаду,

185 Що виникає,— того не було. Кожна мить — це обнова.

186 Глянь, як утомлена ніч поступається місцем світанку,

187 Як розпромінений зводиться день після темної ночі.

188 Й небо одну має барву тоді, коли, сном оповите,

189 Все спочиває ще; іншу — коли на коні білосніжнім

190 Люціфер зійде ясний; а ще іншу — коли доручає

191 Фебові світ зарум'янений вранішня Паллантіада.

192 Навіть божественний щит, коли зрине з безодні земної —

193 В пурпурі, як і тоді — коли йде до безодні земної,

194 Світлий, проте, в вишині, бо природа стрімкого ефіру

195 Краща: від випарів, що над землею висять, він далеко.

196 Так і в нічної Діани однаковим бути не може

197 Вигляд — щодня вона в зміні постійній: коли розсуває

198 Коло своє, тоді більша, коли його звужує,— менша.

199 Глянь і на рік. Хіба й він обертанням своїм не чергує

200 Пір чотирьох, котрі й нашого віку наслідують пори?

201 Соками щедрий напровесні він, до малої дитини

202 Ніжністю схожий: зелений посів, насмоктавшись вологи,

203 Пнеться, тендітний, з землі, хлібороба надією тішить.

204 Все тоді буйно цвіте. Різнобарв'ям квіток живодайний

205 Луг виграє; ще суворої цупкості в травах немає.

206 Після весни, вже кремезніший, рік переходить у літо,

207 Зросту сягає юнак; ні багатством, ні силою жоден

208 Вік не зрівняється з ним, не буває палкішого віку.

209 Осінь іде йому вслід, молодого позбавлена палу,

210 Зріла, м'яка. Між юнацтвом і старістю рік, завагавшись,

211 Мірним стає. Сивина де-не-де вже сріблить йому скроні.

212 Потім жахлива зима підступає тремтливо — старечим

213 Кроком; або без волосся вона, або геть побіліла.