Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.

У них не лише бажане аж занадто приймається за дійсне, їм бракує і політичної уяви. Грубо кажучи, Маркс поділяв переконання прогресивного промисловця, «буржуа» свого часу: віру в закон прогресу. Одначе цей наївний історичний оптимізм Гегеля і Конта, Маркса і Мілля не менш забобонний, ніж песимістичний історицизм типу Платона або Шпенглера. Як для пророка це дуже погане знаряддя, бо стримує історичну уяву. Справді, одним із принципів неупередженого політичного погляду слід визнати те, що все можливо в людських справах; і, зокрема, що жоден з мислимих шляхів розвитку не можна відкинути на тій підставі, що він здатний порушити так звану тенденцію людського прогресу чи будь-який інший з позірних законів «людської природи». «Факт прогресу,— пише Г. Фішер8,— ясно й чітко викарбуваний на сторінках історії, але прогрес не є законом природи. Поступ, здійснений одним поколінням, може бути втрачений іншим».

Відповідно до принципу, що все можливо, слушно було б ще вказати, що Марксові пророцтва цілком могли справдитися. Переконання на зразок прогресистського оптимізму XIX століття може бути могутньою політичною силою і сприяти викликанню до життя своїх передбачень. Отож, навіть правильне передбачення не слід приймати з дорогою душею як підтвердження теорії та її наукового характеру. Воно, скоріше, може бути наслідком релігійного характеру теорії й доказом сили релігійної віри, яку вона спромоглася вселити в людей. А в марксизмі, зокрема, релігійний елемент очевидний. У добу найглибшого зубожіння й занепаду Марксове пророцтво подарувало робітникам натхненну віру в свою місію і у велике майбутнє, яке їхній рух мусив підготувати для всього людства. Озираючись назад, на хід подій з 1864-го по 1930 рік, я вважаю, що якби не той певною мірою випадковий факт, що Маркс знеохотив дослідження у соціальній технології, справи у Європі могли б розвинутися під впливом його пророчої релігії в напрямку до соціалізму неколективістського типу. Ґрунтовна підготовка до соціального конструювання, до складання планів будівництва свободи як з боку російських марксистів, так і марксистів Центральної Європи могла б увінчатися очевидним успіхом, переконливим для всіх друзів відкритого суспільства. Однак це не підтвердило б науковості пророцтва. А стало б наслідком релігійного руху — наслідком віри в гуманізм, у сполученні з вирішальним використанням нашого розуму з метою змінити світ.

Але все розвинулося в інший спосіб. Пророчий елемент марксистського віровчення переважив в умах послідовників Маркса. Він змів усе інше геть, відігнавши здатність до холодного і критичного судження і знищивши віру в те, що за допомогою розуму можна змінити світ. Від учення Маркса тільки й лишилася що оракульська філософія Гегеля, яка в своєму марксистському мундирі загрожує паралізувати боротьбу за відкрите суспільство.

Етика Маркса

Розділ 22. Моральна теорія історицизму

Завдання, що його Маркс поставив перед собою у «Капіталі», полягало в тому, щоб розкрити невблаганні закони суспільного розвитку. Це не було розкриттям економічних законів, які могли б стати в пригоді виробникові соціальної технології. Так само це не було ані аналізом економічних умов, які б дозволили здійснити такі соціалістичні цілі, як справедливі ціни, рівний розподіл багатства, безпека, розумне планування виробництва і, понад усе, свобода, ані спробою проаналізувати й прояснити ці цілі.

Та хоча Маркс рішуче й відхиляв утопічну соціальну технологію, так само як будь-яку спробу морального виправдання соціалістичних цілей, його твори побічно містять моральну теорію. Він виразив її головним чином через моральну оцінку суспільних інститутів. Зрештою, засудження Марксом капіталізму є, по суті, моральним засудженням. Систему засуджено за притаманну їй жорстоку несправедливість, що поєднується з цілковитою «формальною» справедливістю і праведністю. Систему засуджено за те, що шляхом присилування експлуататора поневолювати експлуатованого вона позбавляє їх обох свободи. Маркс не боровся проти багатства і не вихваляв бідність. Він ненавидів капіталізм не за нагромадження ним багатства, а за його олігархічний характер; ненавидів тому, що багатство в цій системі означає політичну владу в розумінні влади над іншими людьми. Робоча сила перетворюється на товар, тобто люди мусять продавати себе на ринку. Маркс ненавидів цю систему тому, що вона нагадувала рабство.

Надаючи такого значення моральному аспекту суспільних інститутів, Маркс наголосив на нашій відповідальності за більш віддалені соціальні наслідки наших дій, скажімо, таких, що можуть сприяти продовженню життя соціально несправедливих інститутів.

Але хоч «Капітал» насправді є значною мірою трактатом про соціальну етику, ці етичні ідеї жодного разу не представлені як такі. Вони висловлені лише непрямо, але від того не менш переконливо, оскільки їхній підтекст дуже ясний. Маркс, я гадаю, уникав чіткої теорії моралі, тому що ненавидів проповідування. Відчуваючи глибоку недовіру до мораліста, котрий звично проповідує тверезість, а сам п'є вино, Маркс не хотів формулювати ясно свої етичні переконання. Принципи гуманності й порядності були для нього речами, що не потребували обговорення, видаючись доведеними. (У цьому він також був оптимістом.) Він нападав на моралістів, бо вбачав у них підлесливих апологетів суспільного ладу, який він вважав непорядним; він нападав на панегіристів лібералізму через їхню самозадоволеність, через ототожнення ними свободи справжньої із свободою формальною, яка існувала в межах суспільної системи, що знищила справжню свободу. Отож, непрямо він визнав свою любов до свободи; і всупереч своїй схильності як філософа до холізму, він, звичайно, не був колективістом, адже вірив у те, що держава мусить «відмерти». Маркс по суті вірив, я вважаю, у відкрите суспільство.

Марксове ставлення до християнства тісно пов'язане з цими переконаннями і з тим, що лицемірний захист капіталістичної експлуатації був за його часів характерною рисою офіційного християнства. (Його ставлення нагадувало позицію його сучасника К'єркегора, великого реформатора християнської етики, котрий викрив1 тогочасну офіційну християнську мораль як антихристиянське і антигуманістичне облудництво.) Типовим представником цього типу християнства був священик ортодоксальної англіканської церкви Дж. Таунсенд, автор «Трактату про закони для бідних. Написаного людиною, що бажає добра людям», винятково відвертий апологет експлуатації, в чому його викрив Маркс. «Голод,— починає Таунсенд свій панегірик2,— значить не лише мирний, тихий і неослаблий тиск, а й, будучи якнайприроднішим мотивом до старанності й праці, викликає якнайсильніше напруження». У «християнській» світобудові Таунсенда все спирається на те (як зауважив Маркс), щоб зробити голод постійним для робітничого класу. І Таунсенд вірить, що в цьому насправді полягає божественна мета принципу зросту населення, отож, він провадить: «Схоже, в цьому полягає закон природи, щоб бідні були до певної міри непередбачливими, і в такий спосіб завжди могли відшукатися ті, хто ладен виконати найрабську, найбрудніпгу, найганебнішу роботу в суспільстві. Величина людського щастя