Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Такою є теорія, відповідно до якої діють комуністи. Спершу вони підтримують робітників у їхній боротьбі за кращу долю. Проте, всупереч усім передбаченням і пророцтвам, економічна боротьба є досить успішливою і вимоги робітників задовольняються. Мабуть, причина полягає в тому, що робітники були надто скромними. Тому слід вимагати більшого. Однак вимоги задовольняються знову44, а що бідність зменшується, то робітники применшують і амбіції — готові більшою мірою торгуватися з приводу заробітної платні, аніж планувати революцію.
Відтак, комуністи розуміють, що їхню політику доводиться відкласти. Необхідно зробити щось, аби привести в дію закон зубожіння. Скажімо, стимулювати хвилювання в колоніях (навіть там, де немає ніяких шансів на успішну революцію), а щоб протистояти процесу обуржуазнювання робітників, обрати політику розпалювання будь-якого невдоволення. Однак ця нова політика веде до втрати довіри з боку робітників. Комуністи втрачають своїх членів, за винятком тих, котрі не мають практичного досвіду політичної боротьби. Вони втрачають саме тих, кого називали «авангардом робітничого класу». Їхній неписаний принцип: «Що гірше — краще, адже злидні сприяють наближенню революції» викликає підозру у робітників, яка зростає відповідно до того, як часто застосовується цей принцип. Робітники — реалісти; щоб завоювати їхню довіру, треба діяти в ім'я поліпшення їх долі.
Отож, комуністи змушені знову відкладати свою політику: вони змушені боротися за негайне поліпшення долі робітників і водночас мати надію на протилежне.
Відтак, «внутрішні протиріччя» теорії остаточно заплутують ситуацію, і стає важко зрозуміти, хто зрадник, бо зрада може виявитися відданістю, а відданість — зрадою. У цій ситуації ті, хто йшов за партією не просто тому, що вона уявлялася їм (боюся, що правильно) єдиним можливим могутнім суспільним рухом з гуманістичною метою, а зокрема, тому, що цей рух базувався на науковій теорії, змушені або залишити її ряди, або пожертвувати своїми інтелектуальними принципами, адже тепер вони мають навчитися сліпо вірити у чийсь авторитет. Зрештою, вони мусять стати містиками — супротивниками розумних доказів.
Мені здається, що не тільки капіталізм потерпає від внутрішніх протиріч, які загрожують призвести його до занепаду...
Розділ 21. Оцінка пророцтва
Докази, що лежать в основі Марксового історичного пророцтва,— неспроможні. Його винахідлива спроба зробити пророчий висновок із спостережень над сучасними економічними тенденціями зазнала краху. Причина цієї невдачі криється не в недостатності емпіричної бази доказу. Марксів соціологічний та економічний аналіз сучасного суспільства був дещо однобоким, але й, попри свою упередженість, чудовим у межах описовості. Причина його невдачі як пророка пояснюється цілковито убозтвом історицизму як такого: тим простим фактом, що якщо ми сьогодні спостерігаємо те, що виявляє ознаки історичної тенденції чи закономірності, то напевно не знаємо, чи збережуться ці самі ознаки завтра.
Треба визнати, що Маркс побачив багато речей у правильному світлі. Якщо ми розглянемо лише його пророцтво про те, що система необмеженого капіталізму, якою він її знав, не триватиме дуже довго і що її апологети, які вважали, що вона існуватиме вічно, помилилися, то мусимо визнати, що він мав рацію. Так само він мав рацію, стверджуючи, що перетворенню цієї системи в нову економічну систему значною мірою сприятиме саме «класова боротьба», тобто об'єднання робітників. Але не варто заходити занадто далеко і проголошувати, ніби Маркс передрік цю нову систему — інтервенціонізм1, тільки під іншою назвою: соціалізм. Насправді він геть не підозрював, що буде в майбутньому. Те, що він назвав «соціалізмом», було зовсім відмінним від будь-якої форми інтервенціонізму, навіть російської. Адже він твердо вірив, що неминучий розвиток послабить як політичний, так й економічний вплив держави, в той час як інтервенціонізм повсюдно його посилив.
Оскільки я критикую Маркса і певною мірою вихваляю демократичний поступовий інтервенціонізм (зокрема інституційного типу, роз'ясненого в підрозділі VII до розділу 17), то хочу роз'яснити, що вельми симпатизую Марксовим сподіванням на зменшення впливу держави. Безсумнівно, що найбільша небезпека інтервенціонізму — зокрема, будь-якого прямого втручання — полягає в тому, що він призводить до посилення державної влади й бюрократії. Більшість інтервенціоністів це не обходить або ж вони заплющують на це очі, що ще збільшує небезпеку. Але я певен, що як тільки з небезпекою зустрінуться віч-на-віч, то знайдуть можливість її опанувати. Адже це буде знову лише проблемою соціальної технології та поступового соціального конструювання. Одначе важливо підступитися до неї завчасно, оскільки вона становить небезпеку для демократії. Ми мусимо думати про свободу, а не лише про безпеку, хоча б через те, що тільки свобода може зробити безпеку безпечною.
Та повернімось до пророцтва Маркса. Одна з історичних тенденцій, що її він оголосив своїм відкриттям, має, вочевидь, більш сталий характер, ніж решта; йдеться про тенденцію до нагромадження засобів виробництва і особливо до зростання продуктивності праці. Схоже на те, насправді, що ця тенденція триватиме певний час, за умови, що цивілізація і надалі розвиватиметься. Одначе Маркс не просто розпізнав цю тенденцію та її «цивілізаторські аспекти», він побачив також притаманні їй небезпеки. Зокрема, він був одним із перших (хоч і мав у цьому попередників, наприклад, Фур'є2), хто наголосив на зв'язку між «розвитком продуктивних сил», у якому він убачав3 «історичну задачу і виправдання капіталу», і найзгубнішим явищем кредитної системи — системи, яка, схоже, сприяла швидкому зростанню індустріалізації — економічним циклом.
Марксову власну теорію економічного циклу (розглянуту в підрозділі IV попереднього розділу) можна, мабуть, перефразувати так: якщо навіть справедливо те, що закони, властиві вільному ринку, породять тенденцію до цілковитої зайнятості, справедливо також і те, що кожен окремий крок у напрямку до цілковитої зайнятості, тобто до недостачі робочих рук, спонукає винахідників і вкладників створювати й запроваджувати нові механізми, що заощаджують працю, викликаючи тим самим (спершу короткочасний сплеск, а тоді) нову хвилю безробіття й депресії Чи вірна якоюсь мірою
