Українська література 17 століття - Автор невідомий

— Загинув уже єси, о горе мені, горе, братіє, і сьому окаянному, бо із Ананією і Сапфірою ‘, утаївши срібняки, осуджений буде!

І повелів їм припинити спів, кажучи:

— Візьміть окаянне сеє тіло і ввергніть його в могилу — негідне бо воно християнського поховання.

І ввергли його в могилу.

Тоді архімандрит, узявши гроші, з плачем кинув їх на тіло

в могилу і мовив:

— Як Ананія і Сапфіра перед апостолами, укрив єси їх, не висповідавшись духовним вітцям. То ж нехай срібло твоє буде з тобою в погибель!

І зразу напав страх на всіх, і швиденько розійшлися, нарікаючи і ллючи сльози, кожен у свою келію, не звершивши погребового співу...

Року 1629, місяця жовтня, 12-го дня. ;

[ПРО ПУСТЕЛЬНИКА]

Року 1620 [...] * четверо мисливців-севруків вийшли з міста [...] * ловити звірів і рибу в Орельській пущі куди севруки звичайно ходять на полювання, і там бродили. Коли ж схотіли повертатися, то, з божої волі, заблудилися і, не знаходячи дороги до свого міста, тинялись, блукаючи, зо два тижні по пущі, і вже не мали чого їсти, бо вичерпався їхній харч.

Коли ходили вони так, журячись, пущею, натрапили на стежечку новопротоптану і, здивувавшись та зрадівши, пішли нею. Аж раптом побачили хатинку, з димаря якої куріло. І, ввійшовши в неї, знайшли стіл, накритий до трапе^ зи, а на ньому груші розкішні, в меду і варені, і піч невеличку, в землі викопану, а в ній теж груші, для сушіння вкинені,

і горнець маленький із грушевим узваром. Побачивши -се, злякалися і, ні до чого не доторкнувшись, скоренько вийшли, подумавши, що се розбійницьке пристанище.

Двоє із них одійшли по один бік хати, а двоє — по другий,

і, сховавшись, дожидали із самопалами приходу розбійників.

Коли бачать, виходить із пущі чоловік святоліпний, бородатий, з довгим волоссям, в одежі, з лика сплетеній, довгій, за коліна, з рукавами по лікті, у високих, до половини гомілок, плетених личаках, із чернечим, теж сплетеним із лика, підкапком на голові і з сокирою’ в руці- Наблизившись до хатки, він одразу духом відчув присутність людей і метнувся назад у пущу. Ті ж, побачивши його і зрозумівши, що се пустельник, кинулись за ним навздогін, гукаючи:

— Не тікай од нас, чоловіче божий, підожди, змилуйся над нами, християни єсьмо, з дороги збилися.

І сказали, з якого міста вони.

Той же, почувши, що християнами суть, зупинився.

Вони ж наблизились і поклонилися йому до землі

А він, привітавши їх Христовим іменем, сказав-:

— Господь і бог наш Ісус Христос, благословенний вовіки, хай благословить і помилує вас, дітоньки!

Вони ж відповіли:

— Амінь!

Пустельник увів їх у хатку і, молитву сотворивши, дав їм тих груш попоїсти, що в хатці були.

Як повечоріло (пізно-бо вже було, коли пустельник прийняв їх у хату свою), став старець на молитву. І вони з його повеління стали. Казав їм стояти, не озираючись ні туди, ні сюди, ні на нього, тільки з благоговінням, додолу очі опустивши, на землю дивитись і слухати молитву.

Коли ж молились, один із них, не втерпівши, глянув на старця і побачив, що той не на землі стоїть, а на повітрі, руки простягає до неба, а ноги його, вище колін, на повітрі стоять.

Невдовзі, скінчивши молитву, повелів пустельник їм спати. А сам, трохи посидівши, вийшов із хати і цілу ніч, стоячи на повітрі, слізно молився.

Один же із них, той, що стеріг своїх товаришів, які спали (такий-бо звичай севруки мають), те бачив.

Як почало світати, ввійшов до них пустельник і, розбудивши, сказав:

— Вставайте, час уже богу молитись і виводити вас із пущі.

І знову, молячись, бачили, як він на повітрі стояв.

По молитві рушили — повів той їх із пущі.

Ішли вони попереду. А старець розпитував про церкви православні і ... * нині стоїть і повчав їх, щоб завжди молились, доброчинно жили, нікого ні в чому не зобиджали, а в правовір’ї щоб були тверді й непохитні. Розпитав і про Печерський та Межигірський монастирі2, як вони утримуються, і про архімандрита печерського Єлесея 3, чи живий ще (тоді-бо ще живий був).

Один же із тих козаків, котрий позаду йшов, позначки робив на деревах, куди вони йшли, щоб по тому можна було розпізнати дорогу до старця.

І за два дні вивів той їх із пущі, показав пряму дорогу до їхнього міста і, благословивши їх іменем господнім, знову хотів заглибитись у пущу.

Ті ж, поклонившись йому, богом наставлені, аби такий дорогоцінний скарб, у пущі знайдений, безпам’ятно знову в пущі невідомістю покритий не зостався, зі сльозами почали умовляти старця, іменем господнім заклинаючи, аби сказав їм, хто він такий, звідки і як прийшов у пущу сю, і чи багато часу минуло, відколи він у ній живе.

Той же, заохочений ними, помалу почав казати їм таке:

— Я,— мовив,:— дітки, чернець із Межигірського монастиря. І там живучи, зваблений дияволом, у гріх упав. Та бог благодаттю своєю, не бажаючи смерті грішникові, привів мене до тями. І я, побачивши своє падіння, почав каятися

і молити бога, аби наставив мене на покуту. І коли я молився, спала мені на серце думка: «Піди з монастиря і йди в пущу, там і знайдеш покуту». Прийнявши сю думку за боже оповіщення, я мовив: «Ти, господи, котрий хочеш спасення усім людям, наставив мене волею Своєю, аби пішов я вказаною тобою дорогою». Отож, молячись, пішов я, і за божим промислом і наставленням прийшов у пущу сю, і вже тринадцять літ, не спіткавши жодної людини, сам-самісінький, як мене бачите, благодаттю його пробуваю в хаті тій, що в ній ви побували, плодами лісовими живлячись.

Запитали вони, яке ім’я йому.

Той же сказав:

— Грішний і непотребний раб божий Григорій я.

Вони, поклонившись, благословення у нього попросили.

І сказав він:

—Хай благословить і помилує вас бог, котрий живе на Сіоні в Єрусалимі!

І се сказавши, повернувся у пущу.

А вони пішли своєю дорогою, славлячи бога, котрий сподобив їх угодника свого бачити, подібного до Павла Фівейського 4.

Прийшовши в місто, вони нікому не розповіли про бачене і довго мовчали про се. Та з часом, волею божою згадавши свою пригоду, почали розповідати її ієреям та городянам.

Деякі