Українська література 17 століття - Автор невідомий

А товариш, знудившись довгим його триванням на молитві, раз у раз підходив до вікна і гукав:

— Отче, час уже рушати!

Та старець мовчав.

Той же, ще більше знудившись, намовив учня старцевого Йосифа повеліти візникові запрягати коней у колісницю, а сам, не діждавшись старця з молитви, без благословення, пустився в дорогу.

Авва ж, звершивши молитву, вийшов із келії і, побачивши запряжених коней, спитав, за чиїм повелінням се вчинено.

Візник відповів:

— Йосиф мені наказав.

Старець же зразу повелів розпрягти коней і дати їм їсти. А па Йосифа., що без благословення се вчинив, наклав поку-ту — усі колоди, з яких стіни келії було складено, цілувати, і підніжжя трапезне, і піч [...] *

[...] * сокрушись. Побачивши ж авву, котрий ішов здалеку, впавши, молив і мовляв:

— Прости, отче, согрішив, що без благословення в дорогу зібрався. Се ж бо і наслідок маю свого вчинку.

А старець сказав:

— Хай бог простить, сину! От бачиш, що непослух завжди такий наслідок має, а молитва ніколи ні в якому ділі забари не творить, а навпаки, у всьому сприяє.

Мав сей авва на кожний день божу правити службу. Коли ж казали йому деякі, що недобре так часто до божественних приступати таїнств, щоб із-за частого їх звершення недбальства до них не виникло, то він відмовив:

— Як ті, що найближче підступають до сонячного світла, на собі і найменше скверни очорніння зрять, так і ті, що божественних таїнств якнайчастіше причащаються, свої гріхи осягають.

Той же авва мовляв:

— На білій хустці одразу видно і найменшу краплю чорнила. Так і людина з чистою совістю, впавши у найменший гріх, одразу до тями приходить і кається. А хто нечисту совість має, той не легко пізнає своє падіння, отож і До напра-ви не легко приходить.

[ПРО РОБІТНИКА, ЗАСИПАНОГО ЗЕМЛЕЮ]

Року 1628-го, місяця травня, дня 1-го, будучи в монастирі Печерському київському, ляцький єпископ київський Богу-сдав Бокша-Радошевський 1 сам розповідав мені, кажучи:

«Року 1626-го, за архімандрита печерського київського Захарії Копистенського, коли був я у місті моєму Чорного-родці 2, пішов подивитись, як робітники роблять земляну огорожу, тобто вал, навколо міста (почав той руйнуватися, бо давно вже зроблений був).

Стояв я на верху огорожі тієї і дивився на робітників. Аж зненацька велика глиба землі згори зірвалась і посипалась у яму, де робітники працювали. Усі відбігли без шкоди (а багато було їх), одного ж уся земля та накрила аж ліктів на п’ять.

Побачивши се, став я горювати, що на моїх очах смерть того чоловіка спіткала, і почав плакати та, винуватячи себе, нарікати, що через гріхи мої се сталося. І пішов я у дім, де тоді жив, звелівши робітникам відкопувати того, землею придушеного, як уже померлого.

Коли йшов я, плачучи, спала мені на думку чудотворна лавра Печерська. І враз припав я лицем до землі і почав

зі сльозами до пресвятої богородиці Печерської молитись, кажучи:

— О найсвятіша діво! Обрала ти в сих краях за оселю собі Печерську церкву і чудесами прославила її на славу пречистого імені свого! Вияв же і нині благість і милість свою, як завжди виявляєш багатьом із тих, що з вірою приходять до церкви твоєї Печорської і од щирого серця вдаються до тебе. Вияв, молю тебе! Сохрани без шкоди живим чоловіка того, що його земля накрила. То і я піду й уклонюся тобі в церкві Печерській і подякую тобі за благодіяння се. Бо немає вже ні на що надії, крім як на благість твою, о царице небесна!

Отак молився, і ще більше, і обіцяв сам піти в Печерський монастир і подяку в церкві перед усіма сотворити пресвятій діві, і милостиню дати. А ще обіцяв і чоловіка того на поклоніння і дяку послати.

Отак молився я і журився. Аж приходить хлопець (минуло уже зо дві години оролойних, тобто зегарних) і каже мені:

— Пане, вже до голови чоловіка того прокопали і, здається, живий він.

Я ж, се почувши, ще палкіше став молитися пресвятій діві і обіцяти їй, що відвідаю Печерську церкву. І коли я се чинив, приходить другий, кажучи:

— Не журись, пане! Надію маємо, що живий буде. До голови вже його докопались — очима блимає і дивиться.

Я ж, се почувши, зрадів і поспішив туди. І побачив, що він головою похитує (не був бо ще весь одкопаний), подякував богові.

Отак помалу відкопали його живого і здорового і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом охопленого і переляканого. І одразу, як витягли його, почав говорити і попросив пити. Я ж звелів йому склянку вина дати. І випив її.

Отак благодаттю божою і молитвами пречистої діви Печерської здоровий був, знову з іншими клевретами своїми почав працювати.

Я ж прийшов, як і обіцяв, і подяку сотворив, приклонивши коліна посеред церкви тутешньої Печерської перед усіма господу богу і пресвятій діві Марії, котра чуда діє преславно і) своїй сій святій церкві, що од гіркої смерті чоловіка преславно збавила, і вже (як бо я розумію, і всі, хто там був) жодної надії на життя позбавленого і вмерлого воскресила силою сина і бога свого, господа нашого Ісуса Христа, котрому і належить всіляка слава, честь і уклінність із безначальним його вітцем і пресвятим благим і животворящим святим духом во віки. Амінь».

[УТАЄНІ ГРОШІ]

За архімандрита печерського Єлисея Плетенецького... був один старець... в Печерському монастирі, в Троїцькій лікарні, який мав трохи грошей своїх.

Кой той умирав, за звичаєм монастирським, архімандрит, відвідавши його, запитав у нього, чи не забув або посоромився він висповідатись у чомусь перед вітцем своїм духовним, а чи, може, є у нього власні речі якісь. І якщо так, то хай висповідається перед ним.

Той же мовив:

— Про все, що тільки згадати міг, я висповідався, і речі, які мав, оддав духовному вітцю своєму.

І це мовивши, помер.

За звичаєм, обгорнувши, несли тіло його до могили.

Коли ж уже відспівували, і архімандрит там був, прийшов лікар до архімандрита, несучи тобол грошей у руках, і мовив:

— Отче святий, на ложі померлого брата, під постіллю його, прибираючи, знайшов я се і приніс до тебе. Куди бо звелиш віддати?

Той, побачивши, зразу здивувався, а потім, дуже засмутившись, мовить:

— Горе тобі, окаянна душе, що не висповідалась єси про се, бо у святотатстві одійшла єси на осуд.

І запитав його духівника,