Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Обидві невизначеності відіграють свою роль у тактичних доктринах як радикального, так і поміркованого крила. Це зрозуміло, оскільки систематичне використання невизначеності дає їм змогу розширити сферу, з якої вони можуть набирати майбутніх послідовників. Ця тактична перевага, однак, може в найкритичнішу мить привести до збитковості; вона може привести до розколу, щойно найрадикальніші члени вирішать, що пробила година насильствених дій. Той спосіб, у який радикальне крило здатне систематично використовувати двозначність щодо насильства, можна проілюструвати фрагментами з недавнього критичного розгляду марксизму Паркесом26. «Оскільки Комуністична партія Сполучених Штатів Америки проголошує тепер, що не тільки зараз не підтримує революцію, а й ніколи її не підтримувала, доцільно буде навести кілька речень з програми Комуністичного Інтернаціоналу (написаної 1928 року)». Серед інших Паркес наводить такі витяги з програми: «Завоювання влади пролетаріатом не означає мирне «заволодіння» готовою буржуазною державою шляхом парламентської більшості... Завоювання влади... є насильственим поваленням влади буржуазії, знищенням капіталістичного державного апарату... Перед партією... постає завдання повести маси в безпосередню атаку на буржуазну державу. Це робиться шляхом... пропаганди... і... масових виступів... До масових виступів входить... кінець кінцем, загальний страйк у поєднанні зі збройним повстанням... Останнє, що є вищою формою, мусить вестися за законами війни». З наведених уривків видно, що ця частина програми цілком визначена, що, однак, не перешкоджає партії систематично використовувати двозначність щодо насильства, вдаючись, якщо того вимагають тактичні міркування27, до ненасильницької інтерпретації терміна «соціальна революція», всупереч підсумковому параграфу «Маніфесту Комуністичної партії»28 (збереженому в програмі 1928 року): «Комуністи вважають за ганьбу приховувати свої погляди і наміри. Вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнені тільки насильственим поваленням всього існуючого суспільного ладу».
Але є ще більш важливий спосіб, у який систематично використовувало двозначність щодо насильства і захоплення влади помірковане крило. Цей підхід був розроблений головним чином Енгельсом на основі більш поміркованих поглядів Маркса і перетворився на тактичну доктрину, що значною мірою вплинула на подальший розвиток. Я маю на думці таку доктрину29: Ми, марксисти, віддаємо більшу перевагу мирному й демократичному руху до соціалізму, якщо він можливий. Однак як політичні реалісти передбачаємо можливість того, що буржуазія не залишиться бездіяльною, коли ми наблизимося до здобуття більшості. Вона, швидше за все, спробує знищити демократію. В цьому випадку нам не слід відступати, а слід боротися і здобути політичну владу. А що такий розвиток можливий, мусимо підготувати робітників до цього — в противному разі ми зрадимо нашу справу. Ось один з енгельсівських пасажів30 з цього приводу: «В даний момент зовсім не ми перебуваємо в становищі тих, кого «законність убиває». Навпаки, вона так чудово працює на нашу користь, що ми були б нерозумними, якби порушили її, поки справа йде таким чином. Далеко скоріше виникає питання, чи не порушить цю законність саме буржуазія та її уряд, щоб задушити нас з допомогою сили? Поживемо — побачимо. А поки що: «Стріляйте перші, панове буржуа!» Без сумніву, вони стрілятимуть першими. Одного прекрасного дня буржуа набридне пасивно спостерігати всезростаюче піднесення соціалізму, вони вдадуться до беззаконня, до насильствених дій». Що станеться після цього, залишається, як правило, неясним. І ця невизначеність використовується як загроза, адже-бо в наступних фрагментах Енгельс так звертається до «панів буржуа»: «Коли ви порушите... конституцію, то соціал-демократія теж буде вільна від своїх зобов'язань і зможе вчинити щодо вас, як вона вважатиме за потрібне. Але що саме вона зробить,— цю таємницю вона навряд чи розкриє вам тепер».
Цікаво відзначити, якою мірою ця доктрина відрізняється від первісної концепції марксизму, яка передвіщає, що революція станеться внаслідок збільшення тиску капіталізму на робітників, а не внаслідок збільшення тиску успішного робітничого руху на капіталістів. Така якнайдивовижніша зміна31 свідчить про вплив дійсного соціального руху, з притаманною йому схильністю до зменшення злигоднів. Одначе нова доктрина Енгельса, що віддає революційну чи, точніше, контрреволюційну ініціативу правлячому класові, з погляду тактики абсурдна і приречена на крах. Первісна марксистська теорія вчила, що робітнича революція вибухне в умовах глибокого занепаду, тобто тоді, коли політична система буде послаблена економічним розвалом — становище, що великою мірою сприятиме перемозі робітників. Однак якщо «панів буржуа» запрошують стріляти першими, то чи припустимо, щоб вони не обрали для цього слушну мить? І чи не підготуються вони належно до війни, яку збираються вести? А що, згідно з теорією, вони утримують владу, то чи не значитиме така підготовка мобілізацію тих сил, супроти яких робітники не мають жодного шансу на перемогу? На цю критику не можна відповісти виправленнями теорії, за якими робітникам не слід чекати нападу протилежної сторони, а випередити його, оскільки, згідно з припущеннями цієї самої теорії, тим, хто перебуває при владі, завжди легше підготуватися за супротивну сторону — підготувати гвинтівки, якщо робітники готують палиці, гармати, якщо робітники готують гвинтівки, пікіруючі бомбардувальники, якщо робітники готують гармати тощо.
V
А проте ця критика, хоч і практична, і сперта на досвід, надто поверхова. Основні вади доктрини ховаються глибше. Тож зараз я хочу спробувати критично показати, що і припущення доктрини, і її тактичні висновки самі по собі ймовірно і викличуть саме ту антидемократичну реакцію буржуазії, що її теорія передбачає, але закликає (досить двозначно) ненавидіти: посилення антидемократичного елемента в буржуазії і, як наслідок, громадянську війну. А нам відомо, що це може привести до поразки, до фашизму.
Критика, яку я маю на думці, якщо коротко, полягає в тому, що енгельсівська тактична доктрина і загалом двозначність щодо насильства і захоплення влади, прийняті будь-якою важливою політичною партією, роблять розвиток демократії неможливим. У своїй критиці я відштовхуюся від твердження про те, що демократія може працювати лише тоді, коли головні партії дотримуються того погляду на свої функції, що його можна звести до кількох поданих нижче правил (nop. також підрозділ II у розділі 7):
(1) Демократію не можна схарактеризувати лише як закон більшості, хоч інститут загальних виборів є
