Сучасна теория грошей - Рендал Рей

Європейська інтеграція була грандіозним планом, яким, очевидно, керували високі мотиви. Проте, як від початку доводила MMT, система ЄМС була безнадійно хибна7. Монетарна інтеграція «поставила віз поперед коня», прийнявши євро до того, як зона ЄМС досягла фіскальної інтеграції з податковим управлінням при достатній повноправності для захисту держав-членів.

Уся система, схоже, була помилковою як за задумом, так і за прагненнями, адже базувалась на очевидному переконанні, що постійна жорстка економія — це шлях до економічного зростання. Оскільки жоден із членів ЄМС не був незалежним у валютних питаннях, їм довелося самостійно прийняти жорстку економію. Для Європейського парламенту не було створено відповідного казначейства, тому його витрати вимагали внесків країн-членів. Ті з нас, хто прийняв MMT, від самого початку доводили, що спроба відокремити фіскальну політику від національної валюти — це фатальна помилка. Коли окремі держави, такі як Греція чи Італія, приєдналися до ЄМС, вони прийняли «іноземну» валюту — євро, — однак залишилися відповідальними за свою фіскальну політику.

В останні десять років чимало критиків сконцентрувалися на політиці ЄЦБ, стверджуючи, що монетарна політика занадто жорстка. Натомість інші стверджували, що надто суворими були Маастрихтські критерії. Хоча частково такі зауваження слушні, в них завжди поза увагою лишається основна проблема: Італія стала схожа на Луїзіану, тільки без дядька Сема. Справа не в тому, що держави поступилися «монетарною» політикою (встановленням процентних ставок) або що вони погодилися на жорсткі обмеження дефіциту державного бюджету та рівня державного боргу. Насправді Маастрихтські критерії виявилися надто слабкими для країн-членів, а монетарна політика ЄЦБ фактично не була жорсткішою за політику ФРС (у середньому за перше десятиріччя існування ЄМС). До того ж монетарна політика не відіграє великої ролі (див. чудову статтю Стефані Келтон: http://neweconomicperspectives.org/2012/06/can-monetary-policy-do-more.html).

За чинним устроєм Єврозони кожна з країн — учасниць ЄМС індивідуально обов’язково стикається з двома проблемами:

1. Під час значного економічного спаду їхні бюджети автоматично переходять у глибокий дефіцит. Проблема не в Маастрихтських критеріях (зрештою, всі держави з євро раніше вперто їх порушували), а радше в тому, що фінансові ринки підвищують премії за ризик на суверенні боргові зобов’язання членів ЄМС. Це спричиняє такий вибух процентних ставок, що бюджетний дефіцит зростає й далі, створюючи тим самим замкнуте коло. У них немає дядька Сема, який може прийти їм на допомогу, а тому їм доводиться покладатися на великодушність ЄЦБ у стримуванні росту їхніх процентних ставок. Хай їм щастить! З огляду на те, що ЄЦБ працював під каблуком Бундесбанку, це був нерозумний варіант.

2. Друга проблема полягає в тому, що кожна держава стала відповідальною за свою власну банківську систему. Але надії на те, що вони можуть урятувати національну банківську систему, не пустивши при цьому свій уряд на дно365, не було жодної. Знову ж таки, за задумом це було частиною системи євро: в Брюсселі не було дядька Сема, що прийшов би й урятував національні уряди, обтяжені боргом, який створили комерційні банки і який досить легко міг би бути значно більшим, ніж загальні витрати державного бюджету або навіть національний ВВП.

Одним із завдань європейської інтеграції була лібералізація потоків робочої сили та капіталу, а також усунення бар’єрів таким чином, щоб фактори виробництва могли перетинати кордони. Чи це була вдала ідея, а також спрацювала вона чи ні — то вже другорядні питання. Для нас важливо те, що це дозволило комерційним банкам купувати активи та випускати зобов’язання на всій території Євросоюзу. І, хай йому грець, вони справді це зробили. Приємним бонусом стали дерегуляція та припинення контролю за банківською діяльністю, що було передбачено Базельською угодою. Це дозволило банкам перейняти такі самі божевільні схеми, яких дотримувалися банки на Волл-стрит.

Власне, це і спричинило проблеми ірландських банків, які перед тим активізували кредитування по всій Європі. У результаті сукупні зобов’язання комерційних банків в Ірландії зросли до розміру, кратного національному ВВП. А тоді, коли справи в банків пішли шкереберть, урядові Ірландії довелося надавати їм фінансову допомогу, підвищуючи фіскальний дефіцит та рівень державного боргу до незвіданих висот. Знову ж таки, це було особливістю задуму ЄМС та ЄС у ширшому значенні: звільнити банки, щоб вони могли розоритися, а тоді спустошити державні бюджети, коли ті намагатимуться врятувати банки. (Певна річ, так робили не лише банки Єврозони; згадайте Ісландію та Велику Британію).

Насправді ірландський пакет фінансової допомоги було розроблено366, щоб врятувати найбільші держави ЄС, а не периферію. Ірландія принесла себе в жертву, і це було, можливо, найкращим прикладом благодійності за всю історію людства, оскільки той пакет фінансової допомоги захистив німецькі, французькі та британські банки від втрат за їхніми позиками ірландським банкам. На відміну від картопляного голоду367, цю катастрофу спричинила тільки політика уряду Ірландії, який узяв на себе банківський борг, щоб урятувати насамперед невдячних німців, французів та британців.

Важливим елементом розвитку кризи в Єврозоні також було і є те, що банківські вкладники мали змогу без втрат переміщувати депозити в євро з одного банку до іншого в будь-якій країні ЄМС. Таку можливість забезпечує так званий механізм ТАРГЕТ2. Будь-який вкладник, скажімо, іспанського банку може перевести свої депозити в німецький банк. Для цього потрібно, щоб центральний банк Іспанії позичив резерви, які згодом надходять на рахунок центрального банку Німеччини. Якщо існує тенденція відпливу депозитів з периферійних держав, їхні центральні банки ще глибше влазять у борги перед ЄЦБ, щоб отримати резерви, які згодом накопичуються на рахунку Бундесбанку.

Коли економічна криза поширилась серед периферійних країн — членів ЄМС, «Трійка» почала вимагати від урядів цих країн ужити заходів жорсткої економії. Це була умова для фінансової підтримки. Та єдиний шлях розвитку, який залишається окремій країні, що зіткнулася з жорсткою економією, — це проведення меркантилістської політики «розори сусіда»368. Така економічна політика перетягує попит з інших держав до власного виробництва. Німеччина була в цьому особливо успішною369. Тож хоча загальна ідея об’єднання в Європі полягала в запобіганні недобросусідському ставленню, яке призвело до двох світових війн, утворення ЄМС гарантовано сприяло саме недобросусідській поведінці. ЄМС винагороджував будь-яку країну-члена, що була готова дотримуватися такої політики у своїх діях, спрямованих на здобуття одноосібної вигоди, — і Німеччина отримала найбільший зиск.

Якщо ж згадати ще й про запровадження дерегуляції сучасних фінансових установ, які славляться тим, що нехтують правилами і дисципліною, а також вільний рух «капіталу», то фінансова криза — неминуча. Останнім кроком у прірву фінансової кризи було рішення цілковито перекласти на кожну країну ЄМС індивідуальну відповідальність за її власні «роздуті» фінансові установи.

Оскільки країни-члени ЄМС не мали фіскальної незалежності, перша серйозна фінансова криза розорила бюджет однієї з них. Ірландії, спитаєте ви? Авжеж. Інші падали за принципом доміно. Тож нічого тепер тицяти пальцем на режим жорсткої економії, до якого «Трійка» змусила периферійні країни Єврозони через їхні економічні проблеми. Постійна жорстка економія завжди належала до її пріоритетів. Це