Метаморфози - Публій Овідій Назон
84 Все ж на той раз не домігся свого наконечник залізний.
85 Щойно грудей він легенько торкнувся, — «О сину богині,—
86 Кікн одгукнувся, — не раз-бо чував я, герою, про тебе,—
87 Певно, здивований ти, що нема в мене рани на грудях?»
88 (Списник таки дивувавсь). «Не подумай, що цей мідносяйний,
89 Золотогривий шолом, що цей щит, який маю в лівиці,—
90 Це охорона моя: їх ношу тільки задля окраси.
91 Зброєю звик хизуватися й Марс. І якщо я відкину
92 Це бойове окриття, то й тоді не боятимусь рани.
93 Щось таки важить, що я народивсь не від німфи морської,
94 Не від Нерея дочки: сам Нептун моревладний — мій батько».
95 Гордо промовив і списом в округлений щит Еакіда —
96 Він, розмахнувшись, метнув. Через мідь, через дев'ять бичачих
97 Шкір наконечник проник, та застяг у десятому шарі.
98 Вихопив вістря і списом, що все ще тремтів од удару,
99 Знову розмашисто кинув герой, але ворога тіло
100 Знов без дряпинки було. Так і спис, що був кинутий втретє,
101 Кікна не вклав, хоч той вмисно підставив оголені груди.
102 Гнівом Ахілл запалав, як у цирку, бува, просто неба,
103 Піниться бик, ударяючи рогом страшним у багряну
104 Плахту, розлючений тим, що не тіло — повітря вдаряє.
105 «Може, — подумав Ахілл, — одлетів наконечник залізний?» —
106 Міцно тримався, однак. «То, виходить, ослабла правиця,
107 На одного лиш намарно розтративши всі свої сили?
108 Та не такою раніше була, коли стіни Лірнеса
109 Й Тенеда я розметав, покоривши їх перший, а Фіви,
110 Еетіоновий край, я залив таки їхньою кров'ю
111 Вщерть, коли бистрий Каїк, пурпуровий від кровопролиття
112 Плив, коли двічі пізнав, яка міць мого ратища, Телеф!
113 Дужими й тут були руки мої: це ж бо їхня робота —
114 Купи навалених тіл; значить, має ще силу правиця!»
115 Мовив і, наче б у доказ тих слів, чи бува не брехливі,
116 Прямо в Менета метнув, простолюдина з-поміж лікійців.
117 Спис через панцир пробивсь, увігнався нещасному в груди.
118 Поки, вмираючи, падав Менет — головою об землю,
119 Вихопив зброю Ахілл із гарячої рани й промовив:
120 «Ось ця рука і цей спис, що на них я весь час покладався!
121 Хай і тепер, коли в цього метну, мені доля сприяє!»
122 Мовивши так, він у Кікна метнув — і не схибив нітрохи
123 Спис ясеновий: у лівім плечі задзвенів, невідхильний.
124 Тут же відбився, проте, мов од скелі чи муру глухого.
125 Там, куди списом поцілив, одначе, на грудях у Кікна,
126 Крові сліди спостеріг — і зрадів Еакід, та намарно:
127 Рани й тепер не було, це Менет його кров'ю оббризкав.
128 Щойно тоді, з колісниці високої вмить зістрибнувши,
129 Кинувсь на все ще спокійного Кікна з мечем блискавичним
130 Лютий Ахілл, але й те надарма: розкололися, бачить,
131 Щит і шолом, а гартований меч не бере-таки тіла.
132 Врешті, не втерпів Ахілл: він опуклим щитом своїм Кікна
133 Бити раз по раз почав навмання — по обличчі, по скронях.
134 Той подається назад, Еакід — насувається грізно,
135 Передихнути не дасть. І жахнувся нащадок Нептуна,
136 Кола в очах попливли, затуманився зір; та не довго
137 Він задкував: наштовхнувсь на валун, що лежав серед поля.
138 Гепнувсь горілиць; на нього ж — Ахілл. Усією вагою
139 Велет його до землі прикував, не дозволив рухнутись.
140 Потім, щитом і колінами груди йому пригнітивши,
141 Міцно шолом затягнув ремінцями, й вони наче в зашморг
142 І підборіддя, і шию взяли, не давали дихнути.
143 Вже нахиливсь Еакід, щоби зброю з полеглого зняти —
144 Бачить: сама тільки зброя лежить. Замінив його тіло
145 В білого птаха з таким же іменням отець моревладний.
146 Після виснажливих, довгих боїв благодатна запала
147 Тиша; на деякий час ворогуючі зброю відклали.
148 Поки одні обставляють сторожею пильною стіни,
149 Другі ж невсипно чатують удовж оборонного рову,
150 День урочистий настав, коли велет Ахілл, переможець
151 Кікна, власкавлював кров'ю телиці богиню Палладу.
152 Ось на багряний олтар він розклав їй посвячені кусні,
153 Ось уже й дим, такий милий богам, заклубився в повітрі;
154 З димом — жертовне пішло; що лишилось — було для гостини.
155 Знатні, прилігши на ложах, уже смаженину пахучу
156 Їсти взялись, усмиряють вином і турботи, і спрагу.
157 Та не кіфара дзвінка, не пісні милозвучні, не флейта
158 З буксу дірчастого довга й тонка їм дає насолоду,—
159 Ніч у розмовах пливе. Гомонять про бої, про хоробрість;
160 Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься.
161 Хто з ким зіткнувся, кого подолав, — їм приємно по черзі
162 Мову вести. А про що б довелось говорити Ахіллу?
163 Що б то хтось інший почав із гостей в товаристві Ахілла?
164 Звісно, цікавила всіх у той час нещодавня поразка
165 Сина володаря вод. Дотепер ще не сходило з думки,
166 Як це так бути могло, що юнацького тіла не брала
167 Зброя — ні меч, ані спис, що залізо щербилось об нього.
168 Сам
