Борва мечів - Джордж Мартін

Коли настав холодний сірий ранок, буря стишилася до млявого набридливого дощу. Божегай, незважаючи на нього, був переповнений. Річкове й північне панство, посполиті вояки, лицарі, сердюки, машталіри — усі юрмилися між дерев і очікували побачити кінець похмурої нічної веремії. Едмур віддав наказ, і перед серце-деревом поставили катівську колоду. Поки Великоджонові стражники виводили крізь натовп князя Рікарда Карстарка зі зв’язаними, як раніше, руками, навколо них з дерев спадало листя, а з неба — струмені води. Карстаркові вояки вже висіли розм’яклими лантухами на кінцях довгих мотузок з високих мурів Водоплину, і дощ спливав їхніми почорнілими обличчями.

Біля колоди чекав Лех Довготелесий з сокирою на довгому держаку. Робб забрав сокиру з його рук і наказав стати осторонь.

— Це моя справа, — мовив король. — Я прирік його на смерть своїм словом і мушу скарати власною рукою.

Князь Рікард Карстарк низько схилив голову.

— За це ти маєш мою дяку. Але тільки за це.

До страти він убрався у довгий чорний вапенрок з білими яскравими сонцями свого дому.

— В моїх жилах тече кров першолюдей — так само, як у твоїх, хлопче. Краще б ти про це не забував. Мене названо на честь твого діда. Я підняв корогви проти короля Аериса за твого батька, і проти короля Джофрі — за тебе. При Волоброді, у Шепітній Пущі, у Трьохтабірній битві — усюди я їхав поруч із тобою. А на Тризубі я стояв поруч із князем Едардом. Ми з тобою — родичі. Старки і Карстарки мають спільних пращурів.

— Спільні пращури не завадили вам зрадити мене, — відповів Робб. — І не врятують зараз. Станьте на коліна, пане князю.

Кетлін знала, що князь Карстарк усе сказав вірно. Карстарки виводили свій рід від Карлона Старка, молодшого сина володаря зимосіцького, який з тисячу років тому приборкав бунтівного князя і отримав за хоробрість землю в дідицтво. Він побудував собі замок Карлів Голд, який скоро почав зватися Карголдом, а за кілька століть карголдівські Старки стали Карстарками.

— Не важить, яких богів ти шануєш — старих чи нових, — казав тим часом князь Рікард її синові. — Жодні не знають гіршого прокляття, ніж те, що падає на убивцю родичів.

— На коліна, пане зраднику, — повторив Робб. — Чи мені наказати силоміць вкласти вас на колоду?

Князь Карстарк став на коліна.

— Яким судом ти мене судиш, таким і тебе боги судитимуть.

І поклав голову на колоду.

— Рікарде Карстарку, господарю на Карголді. — Робб здійняв важку сокиру обіруч. — Перед очима богів та людей визнаю вас винним у вбивстві та зраді престолу. Від власного імені прирікаю вас на смерть і власною рукою забираю ваше життя. Чи бажаєте ви сказати останнє слово?

— Рубай, і хай впаде на тебе прокляття. Ти мені не король.

Сокира впала. Вона була важка і добре нагострена, тому вбила одним ударом, але загалом знадобилося три, щоб відокремити голову від тіла. Коли справу було скінчено, і живі, й мертві були геть забризкані кров’ю. Робб із відразою жбурнув сокиру додолу і обернувся до серце-дерева, не кажучи ані слова. Він стояв там і тремтів, зсудомлено стиснувши кулаки, а щоками його стікав дощ. «Пробачте йому, боги» — молилася Кетлін мовчки. — «Він ще надто юний, і доля не лишила йому вибору».

Того дня вона більше не бачила сина. Дощ лупив увесь ранок, малюючи візерунки на річковій воді й перетворюючи трав’янисті галявини божегаю на грязюку та суцільні калюжі. Чорноструг узяв сотню вершників і виїхав за карстарківцями, та ніхто не чекав, що йому вдасться повернути багатьох.

— Молюся, щоб хоч вішати не довелося, — мовив він, коли вирушав у дорогу.

Після його від’їзду Кетлін сховалася у батьковій світлиці, щоб трохи посидіти коло ліжка князя Гостера.

— Недовго їм лишилося, — попередив маестер Виман, коли з’явився того ранку. — Їхню вельможність лишають останні сили, хоча пан князь не припиняють боротьби.

— Такий вже він, мій батько — вічний воїн, — відповіла вона. — До людей милий, але упертий понад усе.

— Саме так, — кивнув маестер, — та цю останню битву князеві не виграти. Час уже скласти меча і щита. Час здатися.

«Здатися» — подумала Кетлін, — «щоб віднайти мир і спокій». Чи про її батька зараз казав маестер? А може, про сина?

Коли стемніло, до неї навідалася Джейна Вестерлін. Юна королева увійшла до світлиці з боязкою обережністю.

— Пані Кетлін, не хочу вас турбувати…

— Відвідини вашої милості — велика шана та приємність.

Перед тим Кетлін шила, та зараз відклала голку.

— Прошу вас, кличте мене Джейною. Я не звикла зватися королівською милістю.

— Але ви нею є, цього не зміниш. Прошу, сідайте, ваша милосте.

— Джейна, коли ваша ласка.

Вона сіла коло комина і занепокоєно розправила спідницю.

— Як забажаєте. То чим я можу прислужитися, Джейно?

— Справа у Роббі, — відповіла дівчина. — Він такий нещасний, він… лютує і не може заспокоїтися. Я не знаю, що робити.

— Важко забирати в людини життя.

— Я знаю. Я казала, що йому краще віддати справу до рук катові. Коли князь Тайвин посилає людину на смерть, йому досить наказати. Адже так легше, хіба ні?

— Так, — відповіла Кетлін, — але мій вельможний чоловік учив своїх синів, що вбивати людей не повинно бути легко.

— А… — Королева Джейна облизнула губи. — Робб цілісінький день нічого не їв. Я послала до нього Ролама з гарною вечерею — вепрячими реберцями, тушкованими у пиві з цибулею. Та він навіть не доторкнувся. Всенький ранок писав листа і наказав себе не турбувати. Але коли дописав, то спалив. Тепер сидить і дивиться на мапи. Я спитала, чого він шукає, але відповіді не почула. Мабуть, Робб і мене теж не чув. Він не хоче навіть перевдягнутися — сидить цілісінький день у мокрому одязі, ще й заляпаному кров’ю. Я хочу бути йому гарною дружиною, але не знаю, як допомогти. Як звеселити, як розрадити, як угамувати біль. Я не знаю, чого йому треба. Благаю вас, його матінку: скажіть мені, що робити!

«Скажіть мені, що робити.» Кетлін і сама радо спитала б те саме, якби батько був здоровий. Але князя Гостера вже з нею не було — принаймні того,