Борва мечів - Джордж Мартін

— П’ятеро, — мовив Робб, коли перед ним поставили мокрих і мовчазних бранців. — Це усі?

— Було восьмеро, — загуркотів Великоджон. — Ми вбили двох, поки ловили, а третій зараз помирає.

Робб роздивився очі схоплених.

— Знадобилося аж восьмеро, щоб зарізати двох беззбройних юних паничів?

Заговорив Едмур Таллі.

— Вони свавільно вбили і двох моїх людей, щоб увійти до башти. Делпа та Елвода.

— То не було свавілля, шановний, — мовив князь Рікард Карстарк, який мовби й не помічав ані мотузки на зап’ястках, ані крові, що стікала обличчям. — Кожен, хто стає між батьком та його помстою, сам кличе до себе смерть.

Слова його загриміли у вухах Кетлін, жорстокі й похмурі, наче гупання полкового тулумбасу. Горлянка їй всохла, мов кістка. «Це я зробила. Ці двоє хлопчиків загинули за життя моїх доньок.»

— Я бачив смерть ваших синів тієї ночі у Шепітній Пущі, — мовив Робб до князя Карстарка. — Тіон Фрей не вбивав Торгена. Вілем Ланістер не вбивав Едарда. Як ви смієте казати про помсту? Це злочинна дурість і криваве свавілля. Ваші сини загинули чесною смертю на полі битви з мечами у руках!

— Вони загинули! — вигукнув Рікард Карстарк, не поступаючись ані на крок. — Їх убив Крулеріз! Оці двоє — з того самого виводку. Лише кров’ю платять за кров.

— Кров’ю дітей? — Робб вказав на тіла. — Скільки їм було років? Дванадцять, тринадцять? Це ж навіть не лицарі, а зброєносці!

— Зброєносців досить гине у кожній битві.

— У битві — так. Але Тіон Фрей і Вілем Ланістер склали мечі до ніг переможців у Шепітній Пущі. Вони були бранцями, вони сиділи у келії, беззбройні… малі діти. Подивіться на них!

Натомість князь Карстарк перевів очі на Кетлін.

— А ви накажіть вашій матінці подивитися на них, — відповів він. — Вона винна у їхній смерті так само, як я.

Кетлін сперлася рукою на Роббів престол. Палата закружляла навколо неї; до горла підкотила нудота, і вона злякалася, щоб не виблювати.

— Пані мати до цього не причетні! — сердито гарикнув Робб. — Це зробили ви. Це ваше вбивство і ваша зрада!

— Чому це вбивати Ланістерів — зрада, а звільняти їх — ні? — визвірився Карстарк. — Чи не забули часом ваша милість, що ми воюємо з Кастерлі-на-Скелі? На війні убивають ворогів. Хіба тебе батько цього не вчив, шмаркачу?

— Шмаркачу?! — Розгніваний Великоджон так затопив Рікардові Карстарку кольчужним кулаком у лице, що той упав на коліна.

— Облиште! — владно загримів Роббів голос, і Умбер ступив крок назад від полоняника.

Князь Карстарк виплюнув вибитого зуба.

— Так, князю Умбере, залиште мене його королівській милості. Він на мене трохи поремствує, а тоді пробачить і відпустить. Адже так він чинить зі зрадниками, наш Король-на-Півночі? — Він усміхнувся мокрою кривавою посмішкою. — Чи краще назвати вашу милість Королем-без-Півночі?

Великоджон вихопив списа з рук найближчого до себе стражника і підсмикнув його до плеча.

— Ану ж, пане королю, зараз я його наштрикну на оцей рожен! З нутра його чорного усі тельбухи випатраю!

Двері палати розчахнулися з гуркотом, і увійшов Чорноструг. З його шолома та киреї стікали потоки води. Слідом увійшли таллівські стражники. Знадвору небо роздирали білі блискавки, люта чорна злива ляскотіла на мурах Водоплину. Пан Брінден зняв шолома і впав на одне коліно.

— Ваша милосте, — тільки й мовив він, але похмурий голос не віщував нічого доброго.

— Я вислухаю пана Бріндена у приймальні наодинці. — Робб звівся на ноги. — Великоджоне, стережіть князя Карстарка до мого повернення. Решту — отих сімох — повісьте.

Великоджон опустив списа.

— Що, і мертвих теж?

— Так. Я не дозволю, щоб ця погань спливала річками, де править воля мого вельможного пана дядька. Хай годують гайвороння.

Один з бранців упав на коліна.

— Згляньтеся, пане королю! Я нікого не вбивав, лише стояв коло дверей на варті!

Робб поміркував хвилинку.

— То ти знав, на що заміряється князь Рікард? Бачив оголені клинки? Чув крики, вереск, благання про милосердя?

— Так, чув, але сам не причетний! Присягаюся, я тільки вартував, споглядав…

— Князю Умбере, — мовив Робб, — оцей лише споглядав. Повісьте його останнім — хай споглядає, як інші конають. Пані матінко, пане дядьку, прошу ласки піти зі мною.

І відвернувся, поки Великоджонова сторожа оточувала бранців і виганяла їх з палати вістрями списів. Надворі гуркотів грім, і так страшно, наче замок розвалювався просто навколо них. «Чи не з таким гуркотом падають королівства?» — спало Кетлін на думку.

У приймальні було темно, та принаймні звук грому трохи гасили зайві стіни. Ввійшов челядник з олійною світильнею, хотів запалити комин, але Робб забрав світильню і відіслав його геть. У палаті стояли столи та стільці, але сів лише Едмур, та й той підвівся, коли усвідомив, що решта стоїть. Робб зняв корону і поклав на столі перед собою.

Чорноструг зачинив двері й мовив:

— Карстарківські люди пішли.

— Усі? — Голос Робба був глухий, наче придушений гнівом чи відчаєм. Кетлін не могла зрозуміти, чим саме.

— Усі вояки, — відповів пан Брінден. — При поранених лишилося кілька табірних дівок та пахолків. Ми допитали, кого знайшли, щоб мати певність. Тікати вони почали з заходом сонця, спочатку по одному та двоє, а тоді й цілими купами. Пораненим та пахолкам наказали палити вогні, аби ніхто не втямив, що війська вже немає. Та коли почався дощ, усе стало зрозуміло.

— Чи не хочуть вони зібратися знову докупи десь подалі від Водоплину? — запитав Робб.

— Та ні. Розсіялися по усіх усюдах на полювання. Князь Карстарк пообіцяв руку своєї юної дочки будь-кому — чесному чи підлому — хто принесе йому голову Крулеріза.

«Ласка божа.» Кетлін знову трохи не зомліла.

— Майже три сотні вершників і вдвічі більше коней. Зникли у пітьмі, наче їх не було. — Робб розтер скроні там, де корона лишила позначки на м’якій шкірі понад вухами. — Уся кіннота Карголду нами втрачена.

«Втрачена мною. Ніким іншим. Хай пробачать мені боги.» Кетлін не мусила бути воїном, щоб зрозуміти, до якої пастки втрапив Робб. Наразі він утримував річковий край під своєю рукою, але його королівство зусібіч обсіли вороги, за винятком хіба що сходу, де на вершині гори у пихатій