Борва мечів - Джордж Мартін

«З огляду на мої кайдани, вона ще, диви, скількись і протримається.» З-за ланцюгів він мусив братися за руків’я обіруч, хоча самому мечеві до справжнього обіручного бракувало довжини і ваги. Та чи не байдуже? Головне, що мечеві його брата у перших не бракувало ані довжини, ані ваги, щоб укоротити віку Брієнні Тарфійській.

Високо, низько, знову високо… сталевий дощ ринув на неї з його рук. Справа, зліва, у зворотньому замаху… та такому лютому, що від мечів аж іскри полетіли. Змахнути угору, рубонути збоку, згори, не спиняти навали, тиснути, крок уперед, ковзнути убік, вдарити і ступити, ступити і вдарити, рубати, різати, швидше, дедалі швидше…

…і ось нарешті, геть задиханий, він ступив убік і зронив вістря меча до землі, даруючи їй хвилину спочинку.

— Досить непогано, — визнав він. — Як для дівчиська.

Вона повільно і глибоко вдихнула, пильнуючи очима.

— Я не хочу завдати вам шкоди, Крулерізе.

— А наче зможете!

Хайме знову крутнув меча над головою і кинувся на неї, брязкаючи ланцюгами.

Він не міг сказати, скільки часу тривала його навала — кілька хвилин або кілька годин. Час для нього зникав, коли до життя прокидалися мечі. Хайме відігнав дівчину від трупу свого брата у перших, примусив перетнути шлях, загнав між дерев. Якось вона, не помітивши, спіткнулася на корені, й він уже гадав, що переміг, та замість упасти Брієнна стала на коліно, ані на мить не втративши пильності до бою. Його удар, що мав розпанахати її від плеча до пахвини, зупинився на підставленому мечі; Брієнна хутко перейшла до наступу і за кілька шалених ударів знову зіп’ялася на обидві ноги.

Танок тривав далі. Хайме притиснув її до дубу, але вона якось вивернулася; він вилаявся і кинувся за нею через мілкий струмок, майже задушений впалим листям. Криця дзвеніла, криця стогнала, криця вищала і сипала іскрами; дівка почала кректати, наче свиня, з кожним ударом, але він, на диво, досі не зміг її дістати — наче навколо неї стояла залізна клітка, що спиняла усі його намагання.

— А таки непогано, — мовив він, коли спинився на мить віддихатися, і пішов по колу, обходячи її з правого боку.

— Для дівчиська?

— Ну нехай для зброєносця. Для зеленого хлопчиська. — Він зареготав хрипко, придушено, хапаючи ротом повітря. — Та годі вам сердитися, ягідко, музика ж грає! Потанцюймо ще, панночко добренька!

Вона забурчала і кинулася уперед, люто вимахуючи клинком. Раптом Хайме усвідомив, що вже мусить докладати всіх зусиль, аби якось уберегтися від сталевої бурі. Один з її ударів порізав йому лоба, і кров потекла на праве око. «Хай її Інші ухоплять, а з нею і Водоплин!» Його лицарське уміння зіржавіло і зогнило у тому клятому кам’яному мішку. Та й кайдани справі не допомагали. Очі заплющувалися, плечі німіли від страшних ударів, стерті до живого м’яса зап’ястки боліли від ваги ланцюгів, пальці ледве стискали меча. Зброя здавалася дедалі важчою з кожним ударом, і Хайме знав, що здіймає її вже не так швидко, не так високо і не так твердо.

«Вона сильніша за мене.»

Від цієї думки йому стало незатишно. Власне, дужішим від нього був Роберт, а в кращі свої дні — Білий Бик Герольд Вишестраж і пан Артур Дейн. Серед живих людей силою його напевне переважав Великоджон Умбер, майже напевне — Дужий Вепр Кракегол, і без жодного сумніву — обидва Клегани. Сила Гори й поготів не мала собі рівної серед людей. Та Хайме не переймався, бо зі своєю швидкістю, спритністю та мечем у руках міг упоратися з кожним. Але ж тут перед ним стояла жінка! Ну, не те щоб пересічна жінка, радше дебела корова, та все ж… це вона зараз мала б хитатися з останніх сил, а натомість заганяла його до струмка і волала:

— Здавайся! Кидай меча!

Слизький камінь вивернувся з-під ноги Хайме, і він відчув, що падає, але примудрився обернути прикрість на хитрість — пірнув униз, ковзнув вістрям повз підставлений клинок Брієнни і штрикнув її у стегно. Там миттю розквітла червона троянда, і Хайме встиг ще на хвильку замилуватися виглядом Брієнниної крові, аж тут його коліно врізалося у каменюку, що лежала в потоці. Біль засліпив очі, а Брієнна, хлюпаючи чобітьми, хутко допалася до нього і вибила меча з рук.

— Здавайся!!!

Хайме буцнув плечем їй по ногах, перекидаючи на себе. Вони покотилися, хвицяючи ногами та гамселячи кулаками, але зрештою вона всілася на нього верхи. Хайме вихопив був їй кинджала з піхов, але штрикнути у живіт не встиг — Брієнна впіймала його зап’ястки і вдарила ними по каменях з такою силою, що трохи не виламала руку з плеча. Іншу долоню вона розчепірила йому на обличчі.

— Здавайся! — Брієнна втопила йому голову під воду, трохи потримала, витягла нагору. — Здавайся!

Хайме виплюнув їй воду просто в обличчя. Поштовх, плюскіт, і ось він знову під водою — безсило теліпає ногами, намагаючись вдихнути. І знову нагорі.

— Здавайся, бо потоплю!

— І порушиш клятву? — загарчав він. — Як я?

Вона відпустила його, і він ляпнувся у воду.

Ліс навколо відповів грубим реготом.

Брієнна миттю скочила на ноги. Нижче пояса її вкривала кров та болото, одяг розкошлався, обличчя пашіло. «Наче її не з ворога зняли, а з любчикового прутня.» Хайме переповз по каменях до мілкої води і витер кров з ока скутими разом руками. Обабіч струмка стояли озброєні незнайомці. «Та й не диво, ми так галасували, що й дракон би прокинувся.»

— Вітаю, шановні, — приязно звернувся він до прибульців. — Перепрошую, якщо завадив. Я тут, бачте, дружину шпетив за негідну поведінку.

— А мені здалося, то вона тебе шпетила! — Той, хто відповів, був із себе кремезний та могутній. Носова стрілка його залізного шоломця не могла приховати відсутності носа.

Це не розбійники, що вбили пана Клеоса — раптом усвідомив Хайме. Навколо них стояв набрід з усіх кінців землі: смагляві дорнійці, біляві лисенійці, дотракійці з дзвіночками у косах, волохаті ібенійці, вугільно-чорні дикуни з Літніх островів у накидках з пір’я. Він знав, хто вони такі. «Хвацькі Компанійці».

Брієнна віднайшла голос.

— Я маю при собі сотню срібних оленів…

Схожий на мерця чолов’яга у латаному шкіряному кобеняку відповів:

— Для початку непогано, мосьпані. Віддавайте хутенько сюди.

— А тоді віддавай і свою піхву, — мовив безносий. — Вона в тебе,