Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич
Втративши хлопця з поля зору, Оейде здригнулася, немов прокинувшись від зачарованого сну, викликаного дивовижною красою та самотністю теплого вечора, і кинулася слідом.
– Ми не загрузнемо в болоті? – стурбовано запитала вона, відчуваючи, як під ногами хлюпає м'яка волога земля.
– Не бійся, іди за моїми кроками.
– Зозуля, чуєш? У нас... там де я жила зозулин голос нікому не подобався. Його вважали нещасливою ознакою. А голос пугача, наприклад, сповіщав про добрі зміни в житті.
– У Лянсіді голосам птахів надають мало значення. Для нас у тому немає жодних таємних знаків… Звісно, коли співає соловей – то звучить гарно…
Вони піднялися по пологому схилу, вкритому рідкими кущами, і знову опинилися в лісі. Темрява все густішала, обліплюючи стовбури дерев, затягуючи простір між ними.
Синьо-зелена зірка бігла тепер попереду, пірнаючи крізь дірки в чорних кронах.
– Будемо йти всю ніч? – запитала Оейде.
Його мовчання, задумливий, напружений вираз обличчя пригнічували дівчину, до того ж їй хотілося нескінченно слухати його голос.
– Якщо ти не втомилася!
– Ні, але… Дуже нудно йти ось так, мовчки. Розкажи мені ще про Лянсіду. Як там…
– Тихіше! – обірвав її Кадмас.
Він зупинився, наполовину обернувшись у бік болота і почав прислухатися до тихих і вкрадливихночних голосів.
Застигла й Оейде, мимоволі поклавши руку на його плече і теж прислухаючись, але нічого не почула. Її слух не був таким чуйним.
– Там хтось блукає, – пошепки сказав Кадмас, – але не думаю, що вони нас відчули. Вітер дме з їхнього боку в наш... Ось, тримай!
Висмикнув із піхов короткий меч і вручив його Оейде.
– Стій тут і нікуди не йди. Я маю перевірити, що там...
Оейде, немов уві сні, стиснула рукоять меча. Її серце раптово гулко і сильно заколотилося, по спині пробіг колючий озноб, а все тіло вкрилося крижаним потом.
– Добре... – ледь пробурмотіла вона, лише величезним зусиллям волі вдаючи, що все гаразд.
Але Кадмас нічого не помітив, він дивився крізь ніч, намагаючись передбачити, що там чекає.
– Поклич мене, якщо відчуєш небезпеку! – додав через мить і безшумно, немов тінь, розчинився в густій темряві.
Оейде міцно притулилася спиною до твердого стовбура, піднесла до очей руку з кинджалом і побачила, що шкіра на руці стає такою, як і раніше: тонко-прозорою, білою і ніжною.
