Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Кадмасу не хотілося провести тут ніч.

Коли він блукав лісом, то розгледів сліди на землі і був майже впевнений: викрадачі не збираються  повертатися, у них немає причини це робити. Якщо їхні плани порушено, а сили підірвано,  то вони, навпаки, захочуть втекти подалі, щоб уникнути можливого переслідування.

Вже краще переночувати в лісі під деревами, ніж у цих убогих хатинах, стіни яких навіки ввібрали в себе запах страждань.

Після вечері Кадмас сказав про це своїй супутниці. 

Оейде нітрохи не здивувалася, навіть зраділа такому рішенню. Їй і самій не дуже то хотілося тут залишатися. Вона втомилася від поневірянь і прагнула скоріше дійти туди, де буде спокій і безтурботний сон, де не доведеться здригатися від кожного шелесту і скрипу гілок на вітрі.

– І куди ми підемо? –  спитала вона.

– Чуття підказує, що моя наречена зовсім поруч, здається,  треба лише руку простягнути… Я не можу зрозуміти, що за почуття грають зі мною і чому вони настільки непереборні...  

Оейде відвернулася, щоб нічим не видати свого хвилювання, і почала збирати качине пір'я, щоб кинути його у вогонь.

Пір'я спалахнуло, затріщало, чорно-сизий дим, пахучий  гірко й неприємно, потік над кущами.

Кадмас дістав із сумки ніж, яким був поранений Рамхеб, і почав ретельно його розглядати. Кров і болотна твань змішалися на лезі, утворивши суцільну, брудну пляму.

– Що ти бачиш? – запитала Оейде, заглядаючи через його плече. 

Їй було дуже приємно і хвилююче перебувати поруч із ним у такій близькості, відчувати запах його тіла, його волосся. Недавній поцілунок усе ще розбурхував її єство.

– Щоб відтворити всю  історію, потрібно відокремити елементи один від одного. Це не так-то просто зробити...

– Чи вийде?

– Потрібен час, – відповів Кадмас.

Йому соромно було зізнатися в тому, що він не впевнений, чи вдасться взагалі що-небудь розгледіти на гранях леза. 

Він знав: за краплею засохлої крові можна визначити, що трапилося багато років тому, але для цього потрібне повне розкриття магії і досвід. А його молодість поки що не дає змоги використати всю силу чар, що дісталися на його долю.

Він сховав кинджал назад у сумку і піднявся.

– То куди ми підемо? – запитала Оейде. 

За рішучим виразом його обличчя здогадалась дівчина, що Кадмас бажає негайно вирушити в дорогу.

– Попрямуємо краєм болота. Якщо не виявимо жодних слідів до наступного вечора, то зупинимося і дочекаємося допомоги з Лянсіди. Упевнений, що Нілас уже в дорозі... Тепер я думаю, що вчинив самовпевнено,  вирушивши на пошуки без допомоги і підтримки...

– А мені здається, ти зробив дуже сміливий вчинок. Твоїй нареченій пощастило... – сказала Оейде, ховаючи волосся під покривало.

Кадмас погасив вогонь, і вони рушили стежкою, повз ритуальне каміння і далі, в обхід болота, вздовж берега річки. 

Кадмас не міг сказати, чому обрав саме цей шлях, але інтуїція підказувала йому, що він – вірний. 

Він про себе вимовляв ім'я, слухав шум вітру і йому здавалося, що тихий дівочий голос відгукується на його поклик… Тепло браслета на руці проникало  у кожного частину його тіла, і від того тепла ставало йому якось млосно.

– Будемо йти стільки, скільки ти витримаєш, – промовив Кадмас, – Якщо втомишся, скажи.  Коли  відійдемо подалі, можна буде зібрати ягоди та гриби.

– А що з кров'ю оленя? Чи  не допоможе вона  дізнатися, де зараз перебувають викрадачі? – запитала Оейде, – Або навіщо ти її зібрав?

– Важко сказати. Але так учив мене батько. На жаль, я був неуважним учнем, – всі рішення залишав йому і старшому братові.  Керування містом здається мені до неможливого нудним обов’язком.  Добре, що є Даегар... У нього більше здібностей бути вождем.

– А чим ти сам би хотів зайнятися?

– Спершу мені доведеться одружитися, а там, хто знає! – Кадмас невизначено знизав плечима і прискорив крок.

– Ти незадоволений тим, що тобі доведеться одружитися?

– Дочка північних чаклунів не винна в тому, що я сам не знаю, чого прагне моя душа... Але я маю зробити так, щоб вона була щаслива. Та  спершу її потрібно відшукати! 

– Знаєш, я впевнена, що вона буде дуже щаслива з тобою! – не стримавшись, промовила Оейде.

Кадмас із сумнівом  похитав головою.

Яскрава зірка зійшла над південним горизонтом і тепер рухалася праворуч від них, не відстаючи ні на крок. 

Оейде зупинилася, зупинилася і зірка. 

– Поквапся! – обернувшись, кинув на ходу Кадмас.

Але дівчина продовжувала стояти, з раптовим здивуванням розглядаючи переливи гострих, зелених і синіх променів.

Вечірня роса падала на траву разом із тихими сутінками.  Вдалені. якось по-особливому пронизливо й солодко співав соловей, а з іншого боку долітало тихе, тужливе кукування зозулі.  

Кадмас спустився в яр, так густо вкритий рудими заростями папороті, що не видно було куди й  нозі ступати.