Легковажна наречена - Аліна Амор

- Ліно, ти розумієш, що я не залізний?

- Звичайно, не залізний, - погодилася я, випроставшись та глянувши йому в очі, - Ти – кремінь! - з досадою вигукнула я, витягнувши руку з-під його сорочки та легко вдаривши кулачком його безсердечно тверду грудну клітку.

Він засміявся, а потім несподівано сказав:

- Мені вже час йти.

- Ось прямо зараз, так? – сумно спитала я.

- Так, - підтвердив він і лагідно посміхнувся. – Я згадав, що маю важливі справи…

- Ну раз справи... - протягнула я. - Незакінчені, гадаю?

Райан кивнув, взяв мене долонями за талію і підняв зі своїх колін. Довелося вставати. Він теж повільно підвівся. Якось вже аж занадто повільно, його губи навіть трохи скривилися, наче від болю.

А ні, все-таки не кремінь. Я вдоволено посміхнулась.

Довелося випускати зі своїх жадібних рук це прекрасне звабливе тіло, і я сумно зітхнула. Він підняв моє підборіддя пальцями і пристрасно поцілував, що трохи примирило мене з тим, що мушу його відпустити.

Потім я провела Райана до ландо, запряженого парою чорних коней і поцілувала в щоку на прощання. А коли він обернувся до мене, звертаючи за ворота, надіслала повітряний поцілунок.

Який у мене все-таки чудовий наречений…

Але все ж рівно – це було схоже на втечу!

І я не сказала, що теж його кохаю. Хай теж тепер чекає і мучається як я!

Хоча іноді почуття не потребують слів, вони й так очевидні…

___________________________

Настрій глави: СКАЙ - Легковажна