Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— І вона, і той її верескливий вилупок. Не знаю, хто голосніший. Він припиняє квилити, тільки коли йому цицьку в рота пхнеш. А тоді рюмсати починає вона.

Сем це теж помітив.

— Може, дитина робить їй боляче, — мляво мовив він. — Якщо в нього зуби ріжуться…

Дареон смикнув одним пальцем струни лютні, бренькнувши щось насмішкувато-презирливе.

— Я гадав, дичаки трохи хоробріші.

— Вона хоробра! — заперечив Сем, хоча й мусив подумки зізнатися, що не бачив Йолю ще ніколи в такому розпачливому стані. Найчастіше вона ховалася у темряві свого помешкання, та очі в неї завжди червоніли, а щоки спливали слізьми. Коли ж Сем питав, у чому справа, дівчина лише трусила головою, лишаючи йому шукати відповіді самотуж.

— Вона просто боїться моря, нічого такого, — казав він Дареонові. — Перш ніж прийти на Стіну, вона знала лише Крастерів Дитинець і пущу навколо нього. Мабуть, і на три версти не відходила звідти, де народилася. Добре знає струмки та річки, але ніколи не бачила навіть озера, доки ми на нього не натрапили. А море… море — річ страшна і неосяжна.

— Та ми ж навіть не втрачали берега з очей.

— Скоро втратимо. — Про таке й самому Семові думати не хотілося.

— Авжеж трохи води не злякає нашого Смертяного!

— Та не злякає, — збрехав Сем, — мені що, я звичний. Але Йоля… от якби ж ти заспівав їй якихось колискових, щоб краще приспати дитину…

Дареон скривив вуста у зневазі.

— Хай спершу запхає корка їй у дупу. Смердить так, що й до дверей не зайдеш.

Наступного дня почався дощ, море захвилювалося.

— Краще нам піти униз, там сухо, — мовив Сем до Аемона, та старий маестер лише посміхнувся і відповів:

— Мені дощик на обличчі до смаку, Семику. Так, наче сльози течуть. Дозволь мені ще трохи тут посидіти, благаю. Я так давно не плакав слізьми.

Якщо маестер Аемон, старий та кволий, мав намір залишитися на чардаку, то Сем не мав вибору, крім як лишитися при ньому. І сидів коло старого мало не годину, загорнувшись у кобеняка і відчуваючи, як потроху просякає тихим упертим дощем до шкіри та кісток. Але Аемон, здавалося, ледве відчував воду з неба. Раптом він зітхнув і заплющив очі; Сем підсунувся ближче, щоб затулити старого від найгіршого вітру. «Він муситиме попрохати мене звести його вниз, — сказав собі Сем. — Неодмінно попрохає.» Але зрештою не попрохав навіть тоді, коли вже грім гримів десь на сході.

— Треба ховатися унизу! — мовив Сем, тремтячи усім тілом.

Маестер Аемон не відповів, і тільки тоді Сем усвідомив, що старий заснув.

— Маестре! — покликав Сем, лагідно струшуючи його за одне плече. — Маестре Аемоне, прокидайтеся!

Білі сліпі очі Аемона розплющилися.

— Яйку? — запитав маестер, а щоками його спливав дощ. — Яйку, мені наснилося, що я старий та немічний.

Сем не знав, що йому робити. Тоді став на коліна, підхопив старого на руки і поніс донизу. Сем ніколи не вважав себе дужим, а дощ, який всотався у чорні шати маестра Аемона, зробив його вдвічі важчим — і все ж старий здався йому сухим та легеньким, наче мала дитина.

Коли він пропхався до бесіди з Аемоном на руках, то побачив, що Йоля дозволила усім свічкам вигоріти і згаснути. Немовля спало, а дівчина скрутилася у кутку і тихенько схлипувала у складки великого чорного кобеняка, подарованого Семом.

— Допоможи! — поспіхом закликав він. — Треба висушити його і зігріти.

Йоля негайно схопилася з місця; разом вони вийняли старого маестра з вогкого одягу і сховали під купу хутра. Проте шкіра його лишилася вологою та холодною на дотик, наче в морської тварини.

— Лізь до нього! — звелів Йолі Сем. — Обійми його, зігрій своїм тілом. Треба ж якось його зігріти!

І це вона теж виконала, не заперечивши ані словом, хоча й не припиняла схлипувати.

— Де Дареон? — запитав Сем. — Усім буде тепліше, якщо зібратися докупи. Його теж треба до нас.

І посунув нагору шукати співця — аж раптом чардак спершу піднявся під ногами, а тоді упав униз. Йоля заскиглила, Сем втратив рівновагу, гепнувся і добряче забився, а немовля прокинулося і заверещало.

Поки Сем намагався підвестися на ноги, накотила друга хвиля. Корабель хитнувся, Йолю жбурнуло йому в обійми, і дівчина вчепилася у Сема так люто, що йому аж подих урвався.

— Та не лякайся, — вичавив він із себе. — Це ж лише пригода на морі. Одного дня розкажеш про неї синові.

Почувши це, Йоля щосили увіп’ялася нігтями йому в руку, здригнулася, а потім шалено затрусилася у нападі плачу. «Хай що скажу — їй тільки гірше.» Сем міцно пригорнув дівчину і раптом усвідомив, як щільно до нього притиснулися її груди. Незважаючи на переляк, цього було досить, щоб він затвердів унизу. «Вона відчує» — присоромлено подумав він, але якщо і відчула, то сама пригорнулася ще щільніше.

Відтак дні полетіли один за одним, нічим не вирізняючись. Сонце на небі не з’являлося, дні стояли сірі, ночі — чорні, хіба що блискавка час від часу підпалювала небо над скелями Скагосу. Подорожні голодували, та ніхто не хотів ані тріски брати до рота. Капітан вибив дінце з барильця вогневина, щоб зміцнити дух і підбадьорити тіла веслярів. Сем спробував хильнути трохи і зітхнув утішено, коли гарячі звивисті змії поповзли йому горлом та грудьми. Дареонові напій теж припав до смаку, і надалі його нечасто бачили тверезим.

Вітрила підіймали та опускали; одне відірвалося від щогли і полетіло геть, наче великий сірий птах. Коли «Кіс» огинав південне узбережжя Скагосу, їм у очі вкинулася розтрощена на скелях галера. Частину жеглярів теж вимило на берег; віддати їм шану зібралося гайвороння та краби.

— Надто близько, дідько мене забери! — гарчав Старий Просіл. — Раз дмухне як слід, і ми лежатимемо на тому березі поруч з ними!

Незважаючи на втому, веслярі налягли на весла, і корабель потроху вибрався на південь у відкрите море, лишивши за собою від Скагосу лише кілька темних цяток у небі — хтозна, чи верхівок скель, а чи верхівок штормових хмар. Після того вони мали вісім днів та сім ночей спокійного плавання без хвилювань і негараздів.

А потім накотили шторми — ще гірші,