Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Ой божечки! — зареготав Дареон. — Хіба можна, Смертяний, жити на світі отаким боягузом?

Хайме

Князь Тайвин в’їхав до міста верхи на огирі, у блиску полив’яного кармазинового обладунку, сяючи коштовними прикрасами та золотим карбом. А залишав його у високому возі, завішаному кармазиновими прапорами, у супроводі шести сестер-мовчальниць, яким доручили порати і берегти його кістки.

Обоз вийшов з Король-Берега крізь Божу Браму — ширшу та багатшу на пишні оздоби, ніж Левова. Хайме цей вибір здався невдалим. Батько його був левом — це знали усі — але навіть сам князь Тайвин ніколи не прикидався богом.

Поховальний караван князя Тайвина Ланістера оточувала почесна варта з п’яти десятків лицарів, на чиїх списах тріпотіли кармазинові прапорці. Одразу слідом за ними їхало панство заходу. Вітер смикав та розвівав прапори, змушував танцювати звірів та знаки на них. Трусячи ристю вздовж вервечки вершників, Хайме бачив вепрів, борсуків, жуків, зелену стрілу, червоного бика, схрещені галябарди, схрещені списи, лісового кота, суниці, жіночий рукав, чотири променясті сонця, поділені поздовж.

Князь Бракс мав на собі світло-сірий жупан з розрізами срібного альтембасу, а над серцем пришпилив застібку в вигляді аметистового однорога. Князь Яст убрався в панцир чорної криці з трьома левовими головами, карбованими на грудях. Ті чутки, що довго ходили про його смерть, судячи з обличчя, мали під собою підставу — поранення та полон лишили від колишнього воїна немічну тінь. Князь Відшиб переніс негаразди війни трохи краще і на вигляд був готовий до них повернутися. Бросквин носив кольори свого прізвища, Престер — горностаїв, Земледай — зелено-брунатні, але кожен накинувся киреєю кармазинового шовку на честь людини, яку вони проводжали в останню путь додому.

Позаду панства їхала сотня арбалетників та три сотні щитників; з їхніх плечей теж струменів ланістерівський кармазин. Хайме, єдиний у білому корзні та білому лускатому обладунку, почувався серед червоної річки незатишно і недоречно.

Слова його власного дядька теж не додали спокою.

— Пане Регіментарю, — сухо привітався пан Кеван, коли Хайме ристю під’їхав до голови поїзду. — Її милість має для мене якийсь останній наказ?

— Я тут не з наказу Серсеї. — Позаду повільно застукотів тулумбас, вибиваючи неквапний жалобний лад. «Смерть, — здавалося, проказував він, — смерть, смерть.» — Я приїхав попрощатися. Покійний був моїм батьком.

— Її теж.

— Я не Серсея. Я маю бороду, а вона — цицьки. Якщо ви й тоді нас не розрізните, дядечку, то порахуйте наші руки. Серсея має дві.

— Ви обоє маєте забагато смаку до блазнювання, — відповів дядько. — Звільніть мене від ваших дотепів, пане Регіментарю, я нині не в гуморі їх слухати.

— Воля ваша. — «Не так усе добре, як я сподівався.» — Серсея хотіла вас проводити, але має чимало нагальних справ.

Пан Кеван пирхнув.

— Ми всі маємо справи. До речі, про справи престолу. Як там ся має ваш король?

Сказано це було так, що скидалося на докір.

— Нівроку здоровий, — примирливо проказав Хайме. — Зранку при ньому Балон Лебедин. Добрий та відважний лицар.

— Колись при згадці про лицаря у білому корзні це розумілося саме собою.

«Братів і братчиків не обирають, — подумав Хайме. — Дали б мені дозвіл вибирати самотуж — я б вам зібрав таку Королегвардію, що про неї знову б заспівали пісень.» Але вголос не вимовив, бо відчув у власних словах щось жалюгідне. З вуст людини, відомої усім королівствам як Крулеріз, вони б пролунали порожніми вихваляннями. «Людини з гівном замість честі.» Все ж Хайме вирішив не перейматися — не на те він приїхав, щоб сперечатися з рідним дядьком.

— Пане дядьку, — мовив він, — вам варто укласти з Серсеєю мир.

— А ми воюємо? Мені досі ніхто не сказав.

Хайме не зважив на його злий жарт.

— Чвари між Ланістерами та Ланістерами вигідні лише ворогам нашого дому.

— Якщо між нами чиняться чвари, то не я їх почав. Серсея хоче правити? Гаразд, хай править. Влада у її руках. А я прошу лише дати мені спокій. Моє місце — у замку Даррі при моєму синові. Замок треба відновити, землі — засіяти та захистити. — Він видав короткий сміх, наче пес гавкнув. — І твоя сестра, до речі, не лишила мені жодних справ, до яких я б міг докласти рук. Чому б не подбати про весілля Ланселя? Наречена вже зачекалася, коли ми нарешті дістанемося того Даррі.

«Удовиця з Близнюків, пригадую.» Його брат у перших Лансель їхав за п’ять сажнів позаду. З запалими очима та сухим білим волоссям він здавався старшим за князя Яста. Хайме аж уявні пальці сіпалися, коли він його бачив… «розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж». Він намагався побалакати з Ланселем безліч разів, уже й лік втратив… але ніколи не знаходив його на самоті — якщо не поруч із батьком, то в розмові з якимось септоном. «Може, він і Кеванів син, та в жилах у нього — ріденьке молочко замість крові. Ні, Тиріон мені брехав — хотів лише дошкулити.»

Хайме викинув брата з голови і повернувся до дядька.

— То ви після весілля лишитеся в замку Даррі?

— На певний час, мабуть. Сандор Клеган нишпорить уздовж Тризубу — так кажуть люди. Твоя сестра хоче його голову. Можливо, він злигався з Дондаріоном.

Хайме чув про Солепанву. Втім, про тамтешні події чула вже половина королівства. Напад розбійників був незвичайно лютим та диким навіть для цих безчесних часів. Свавільники ґвалтували і калічили жінок, мордували дітей на материних руках, випалили дощенту половину містечка.

— У Дівоставі сидить Рандил Тарлі. Хай він дасть ради розбійникам. Я б волів бачити вас при Водоплині.

— Там за очільника пан Давен. Оборонець Заходу. Я йому не потрібен. А Ланселеві — потрібен.

— Як скажете, дядечку. — В голові Хайме гупав той самий тулумбас: «смерть, смерть, смерть». — Послухайте поради: не відпускайте від себе лицарів.

Дядько кинув на нього холодний погляд.

— Це погроза, пане Регіментарю?

«Погроза?!» Почувши дядькові слова, Хайме знітився.

— Що ви таке кажете?! Це пересторога. Я ж лише хотів… Сандор — людина дуже небезпечна.

— Я вішав розбійників та лицарів-свавільників ще тоді, коли ти пудив у пелюшки. Я не піду на Клегана і Дондаріона сам, якщо ти цього боїшся. Не кожен