Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Куди ви їх послали?

Дик знову знизав плечима.

— Та я вже й не пригадаю.

— Куди?

Брієнна ляснула по столі ще одним срібним оленем. Але Дик штовхнув його пальцем назад.

— Туди дороги навіть олень не знайде… хіба що дракон.

Брієнна відчула, що сріблом більше нічого з нього не добуде. «Золотом… чи добуду, а чи й ні. Певніше було б залізом.» Брієнна торкнулася кинджала, тоді знову полізла до гаманця, видобула золотого дракона і поклала на барило.

— Куди саме?

Сіромаха вхопив монету і спробував її на зуб.

— Оце смакота! Зразу рідна Гостроклішня пригадалася. Там на півночі гори та болота, край дикий, непоказний, але я там уродився і виріс. Дик Крабб — отаке маю ім’я. Хоча люди кличуть Спритним Диком.

Власного імені Брієнна у відповідь не назвала.

— Де саме на Гостроклішні?

— У Шептунах. Ви ж напевне чули про Кларенса Крабба, еге ж?

— Ні, не чула.

Дик, здавалося, неабияк здивувався.

— Пана Кларенса Крабба, кажу. Не чули? Я маю в собі його кров. А він був вісім стоп на зріст, одноруч виривав з землі сосни і кидав аж за версту. Жоден кінь не міг нести його вагу, тому він їздив верхи на зубрі.

— До чого тут він і таємна затока перемитників?

— Його дружина була лісова відьма. Коли пан Кларенс убивав людину, то приносив голову додому, а дружина цілувала її у вуста і повертала до життя. А були то не абихто, а панство, чаклуни, уславлені лицарі та пірати. Один був король Сутіндолу. Всі вони давали старому Краббові добрі поради, а що були головами без тіла, то гучно розмовляти не могли, хоча й пельки не стуляли. Бо як ти голова, то що маєш робити всенький день? Лише теревенити, не замовкаючи. Відтоді Краббову оселю назвали Шептунами. Та й досі називають, хоча вона лежить у руїнах вже тисячу років. Самотнє місце — ті Шептуни.

Дик спритно перекинув монету між кісточками пальців.

— Одному драконові на самоті сумно. От якби десять…

— Десять драконів — це чималий статок. Дурня клеїш?

— Не клею, але можу до нього привести. — Монета станцювала у один бік, потім у протилежний. — Просто до Шептунів, ласкава пані.

Брієнні не подобалося, як золото витанцьовує між пальцями хитруна. І все ж…

— Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два, якщо тільки дурня. А як нікого не знайдемо — то нічого не дам.

Крабб здвигнув плечима.

— Шість — то й шість. Шість — воно теж незле.

«Занадто швидко.» Вона схопила його за руку, перш ніж золото зникло з очей.

— Не грайся зі мною і не намагайся обдурити. Я тобі не легка здобич на ярмарку.

Коли вона його пустила, Крабб заходився терти зап’ясток.

— От тобі й маєш сцянки-вихилянки, — пробурчав він. — Та ви мені руку мало не зламали!

— За те красно прошу вибачити. Моя сестра — дівчина тринадцяти років. Я маю її знайти, перш ніж…

— …перш ніж якийсь лицар допадеться до її ступки. Та втямив я, не переймайтеся. Її вже врятовано. Адже з вами тепер Спритний Дик. Зустрінемося коло східної брами з першим світлом. Мені ще треба в одного добродія про коня поспитатися.

Семвел

У морі Семвела Тарлі нудило так, що він ходив зелений. І то не з самого лише страху потонути — хоча з нього теж. Скрути додавав і рух корабля, невпинне хилитання чардаку під ногами.

— Маю слабкий живіт, — зізнався він Дареонові того дня, коли вони випливали зі Східної-Варти-біля-Моря.

Співець ляснув його по спині й відповів:

— Диви, Смертяний, як він такий слабкий — не відпускай його самого гуляти.

Сем намагався хоробритися, хоча б заради Йолі. Вона ж ніколи раніше не бачила моря. Коли вони разом долали сніги після втечі з Крастерового Дитинця, то набріли на кілька озер, і навіть вони здалися Йолі неймовірним дивом. Коли ж «Кіс» ковзнув водою геть від берега, дівчина почала тремтіти, а щоками її потекли великі солоні сльози.

— Ласка божа, — почув Сем її шепіт.

Спершу з очей зникла Східна Варта, потім Стіна почала меншати і нарешті розтанула удалині. Вітер посилився, наповнив вітрила блякло-сірого кольору — схожі на чорний кобеняк, що прали забагато разів — і обличчя Йолі побіліло з жаху.

— Це добрий корабель, — намагався заспокоїти її Сем. — Не треба боятися!

Але вона лише зиркнула на нього, міцніше пригорнула до себе дитину і втекла донизу. Сем не мав чого робити, крім чіплятися за облавок і спостерігати, як вимахують весла. Їхній узгоджений рух чарував око своєрідною красою, відволікаючи від споглядання води. А Сем не любив дивитися на воду, бо зразу ж лякався потонути. Коли він був малий, панотець князь спробував повчити його плавати — викинув з човна посеред ставка, що лежав попід Рогошпилем. Вода втрапила йому до носа, до рота і легень, і він кашляв та сякався ще кілька годин по тому, як пан Гайл витяг малого з води. Опісля Сем не смів заходити до води глибше крижів.

Але в Тюленячій затоці вода стояла вище від його крижів… та ще й не стояла, а вирувала — зовсім не так, як у невеличкому і мирному рибному ставку попід горою, нижче від батькового замку. В затоці вода була сіро-зелена, мінилася дрібними рясицями, а порослий лісом берег, уздовж котрого вони просувалися, вишкірявся скелями та вирував водокрутами. Навіть якби Сем спромігся, шалено хвицяючи ногами та повзучи водою на череві, дістатися берега — то й тоді хвилі, певніше за все, побили б його на каменях та розтрощили голову на дрібні скалки.

— Русалок видивляєшся, Смертяний? — запитав Дареон, коли побачив, як Сем витріщається через води затоки.

Молодий та вродливий співець зі Східної Варти мав світле волосся, горіхові очі, а у чорному строї скидався радше на якогось темного принца, ніж на чорного братчика.

— Ні.

Сем сам не знав, чого шукає очима. І що робить на цьому кораблі, теж не знав. «Їду викувати в Цитаделі ланцюга та стати маестром, щоб краще прислужитися Варті» — казав він собі, але сама думка гнітила його і виснажувала. Він не хотів бути маестром, не хотів носити на шиї важкий ланцюг, такий холодний проти шкіри. Не хотів залишати