Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Останньому Брієнна відмовила. Як і усім попереднім. Коли пан Овейн Верхопіль схопив її одного вечора в обійми та притиснувся вустами у поцілунку, вона приземлила його дупою в табірне вогнище. А тоді пішла про всяк випадок роздивитися себе у люстрі. Обличчя її лишилося таким самим широким та веснянкуватим, як завжди. Кінські зуби, грубі вуста, дебела щелепа… усе таке потворне і недоладне. Вона ж хотіла лише стати лицарем у службі короля Ренлі. А тут раптом…

Вона б розуміла їх краще, якби була в таборі єдиною жінкою. Але навіть остання табірна дівка хвалилася краснішою вродою. Коли ж у замку князя Тирела щовечора відбувався бенкет на честь короля Ренлі, там під музику скрипок, ріжків та цимбал танцювало вдосталь чарівних панянок та прегарних лицарських дружин. «Чому ви до мене такі ласкаві?! — кортіло їй заволати на весь голос щоразу, як новий незнайомий лицар мурмотів їй милощі або щось дарував. — Чого вам треба?!»

Розгадав цю загадку Рандил Тарлі. Того ж дня він надіслав по неї до шатра двох своїх вояків. Його юний син Дікон підслухав, як четверо лицарів пересміювалися, сідлаючи коней, і розповів батькові про те, що почув.

Лицарі ухвалили між собою заклад. Почалося все з трьох веселих молодиків надвірної дружини Тарлі: Амброза, Куща та Гайла Добича. Але потім табором поповзли чутки, і до гри почали приставати нові люди. Кожен новий змагальник робив внесок у один золотий дракон; зібрані кошти мали надійти тому, хто забере її дівочу цноту.

— Я поклав край їхній забаві, — розповів їй Тарлі. — Деякі з цих… пошукачів… менш шляхетні від інших, а заклади день у день зростали. Будь-якої миті хтось із них вирішив би здобути перемогу силоміць.

— Але ж це лицарі, — мовила вона, мов громом ударена. — Помазані лицарі шляхетних родів.

— Так, це шляхетні помазані лицарі. І вони не винні. Вина лежить на вас.

Брієнна аж зіщулилася, почувши його звинувачення.

— Я б ніколи… мосьпане, я ж їх ніяк не заохочувала…

— Їх заохочувала ваша присутність. Якщо жінка живе у вояцькому таборі, то хай не дивується, що вояки ставляться до неї, як до табірної дівки. На війні немає місця для шляхетно уродженої панни. Якщо ви маєте бодай якусь повагу до власної честі або честі свого дому, то зніміть кольчугу, поверніться до рідної домівки і вблагайте батька знайти вам чоловіка.

— Я приїхала битися! — наполягала вона. — Стати лицарем!

— Боги створили чоловіків, щоб битися. А жінок — щоб народжувати дітей, — відповів Рандил Тарлі. — Жіноча війна точиться на породільському ложі.

Хтось спускався сходами до льоху. Брієнна відсунула вино убік. Саме тієї миті до «Гуски» ввійшов кощавий, одягнений у вбоге дрантя гостропикий чоловічок з брудним темним волоссям. Він кинув на тирошійців швидкий погляд, на Брієнні затримав очі трохи довше, а тоді обернувся до шинквасу.

— Вина, — мовив він до шинкарки, — але без кінських сцяк, прошу пані.

Жінка зустріла Брієннині очі та кивнула.

— Я пригощу вас вином, — покликала Брієнна, — у обмін на кілька слів.

Чоловічок роздивився її сторожкими очима.

— Кілька слів, кажете? Я багацько різних знаю. — Він усівся навпроти за барилом на ослоні. — Хай пані скажуть, які саме слова бажають почути, і Спритний Дик вам їх вимовить одне за одним.

— Я чула, ви надурили дурня.

Голодранець сьорбнув вина, поміркував трохи.

— Може, й надурив. А може, й ні. — На собі він мав вицвілого подертого сіряка, з якого хтось відірвав значок пана чи князя. — Залежить, хто питає.

— Король Роберт.

Брієнна поклала на барило між ними срібного оленя. З одного боку на монеті була карбована голова Роберта, з іншого — вінчаний олень.

— Ти ба, сам король! — Чоловічок узяв монету і закрутив її на столі, посміхаючись. — Полюбляю дивитися, як танцює король. Гей та гоп, гей та гоп. Хтозна — може, я справді бачив того вашого дурня.

— А чи була з ним дівчина?

— Дві дівчини, — негайно відповів гість.

— Дві?!

«Невже друга — то Ар’я?»

— Ну таке, — додав чоловічок, — я тих кралечок сам не бачив, брехати не буду. Але перевозу він питав на трьох.

— Перевозу куди?

— Скільки пригадую, на той берег моря.

— А чи не пригадаєте, як він виглядав?

— Та дурень як дурень. — Він схопив зі столу монету, що почала сповільнюватися, і вона зникла у його руках. — Наляканий дурень.

— Наляканий чим?

Чоловік знизав плечима.

— Він сам не казав, та Спритний Дик має нюх на запах страху. Приходив сюди мало не щовечора, пригощав жеглярів оковитою, жартами сипав, пісеньок співав. Та як припхалися сюди добродії з мисливцем на цицьках, то дурень одразу збілів з лиця, наче молоко, і сидів мовчки, поки ті не пішли. — Дик присунув ослона ближче. — Тарлі наказав воякам нишпорити портом, оглядати кожен корабель, що входить чи виходить. Кому треба оленя — той іде до лісу, а кому треба корабель — той іде до пришибів. Але ваш дурень до пришибів ходити не смів. І я запропонував йому поміч.

— Яку саме?

— Таку, що коштує більше за срібного оленя.

— Розкажіть — матимете ще одного.

— Ану покажіть, чи він у вас є, — відповів чоловічок. Брієнна поклала на барило ще одного оленя, а він крутнув його, посміхнувся, підхопив у жменю. — Хто не може піти до кораблів, тому треба, щоб кораблі прийшли до нього. Я сказав, що знаю місце, де таке трапляється. Добре приховане місце.

Брієнниними руками побігли сироти.

— Там, де до берега пристають перемитники. Таємна затока. Ви послали дурня до пачкарів.

— Разом із його двома дівчатками! — реготнув він. — От лишень справи тут такі… місце, куди я його послав, останнім часом кораблів не бачило. Років так зо тридцять.

Він почухав носа і запитав:

— А вам до того дурня що?

— Ті двоє дівчат — мої сестри.

— Отакої? Бідолашні дівчатка. Я колись теж мав сестру. Кощаве дівчисько з гострими колінками. А потім вона відростила цицьки і нагуляла собі між ніг лицарського сина. Востаннє я її бачив у