Сказання Земномор'я - Урсула К. Ле Гуїн

— Не знаю. Адже саме тому я і хотіла потрапити на Рок. Щоб це з'ясувати.

Він струсив її руку з коліна і, згорбившись, встав; вони обидвоє не могли випростатися на повний зріст в низенькій каюті. Він раз у раз стискав кулаки, марно намагаючись заспокоїтися, і намагався триматися якомога далі від неї, навіть повернувся до неї спиною.

— Ти там нічого не взнаєш! — знову з люттю заговорив він. — Все це суцільна брехня, обман. Люди похилого віку просто грають і бавляться чарівними словами. Колись я в їхні ігри грати не побажав і пішов. А знаєш, що я зробив, коли ще в Школі навчався? — Він повернувся до неї, вишкіривши рот в торжествуючій усмішці. — Я завів собі дівчину! Звичайну дівчину з міста. І вона приходила до мене. В мою келію. В мою маленьку келію монаха з кам'яними стінами, де я повинен був дотримуватися обітниці цнотливості! У цій кімнатці було віконце, яке виходило на непримітну вулицю на задах Школи. І ніяких заклять нам не було потрібно. Так там закляття і застосувати було неможливо, занадто багато навколо було магії. Ця дівчина хотіла приходити до мене і приходила, я викидав з вікна мотузяну драбину, і вона по ній піднімалася. І ми з нею якраз займалися любов'ю, коли в келію увійшли наші «мудрі старці»! Ну я їм тоді показав! І, між іншим, якби мені вдалося протягнути в Школу тебе, я б знову їм показав, на що здатний! Тепер настала моя черга дати їм урок!

— Ну що ж, — сказала Стрекоза. — Але я все-таки спробую.

Він здивовано на неї дивився.

— Адже причини у мене зовсім інші, ніж у тебе, — продовжувала вона. — І крім того, ми пройшли такий довгий шлях… І ти дізнався моє справжнє ім'я.

Це була правда. Він знав її Істинне ім'я: Іріан. Воно було схоже на палаюче вугілля і, як вугілля, палило йому душу. І розум його не в змозі був його осягнути. Йому не вистачало знань, щоб скористатися своєю теперішньою перевагою. Язик чомусь відмовлявся йому коритися, коли він намагався вимовити це ім'я…

Вона дивилася на нього; різкуваті риси її великого обличчя були пом'якшені тьмяним світлом ліхтаря.

— Якщо ти притягнув мене сюди тільки для того, щоб зайнятися зі мною любов'ю, Айворі, - сказала вона, — то ми можемо зайнятися цим прямо зараз. Якщо ти сам, звичайно, ще цього хочеш.

Абсолютно занімівши від подиву, він лише заперечливо похитав головою. І знадобилося чимало часу, перш ніж він нарешті зміг розсміятися і пробурмотіти:

— Мені здається, що… цю можливість… я давно втратив…

Вона дивилася на нього без жалю, без докору, без сорому.

— Іріан, — сказав він уголос, і тепер її ім'я сковзнуло з його пересохлих губ легко, солодке і прохолодне, як джерельна вода. — Слухай, Іріан: ось що тобі потрібно зробити, щоб проникнути в Великий Будинок…

III. Азвер

Айворі залишив Стрекозу на розі вулиці, звичайної вузенької і досить брудної вулиці, яка, звиваючись між безликими стінами, вела прямо до непримітних дерев'яних дверей. Він скористався закляттям подібності, і вона зараз виглядала як справжній чоловік, хоча чоловіком себе абсолютно не відчувала. Вони з Айворі обнялися на прощання, адже, врешті-решт, вони так довго були друзями і спільниками, і він так багато для неї зробив.

— Сміливіше! — сказав він їй і злегка її підштовхнув. І вона, не озираючись, пішла вгору по вулиці і зупинилася перед непримітними дверцятами. А коли все-таки озирнулася, його вже не було.

Вона постукала.

І через деякий час почула, як в замку повертається ключ. Двері відкрилися. На порозі стояв немолодий, але і не дуже старий чоловік.

— Чим можу служити? — запитав він без посмішки, але голос у нього звучав ласкаво.

— Можна мені увійти в Великий Будинок, мій пане?

— А ти знаєш шлях туди? — Його мигдалеподібні очі дивилися дуже уважно, і все ж здавалося, що він дивиться на неї як би з далини років, крізь серпанок часів.

— Так, пане мій. Ось через ці двері.

— А ти знаєш, чиє ім'я тобі потрібно назвати, перш ніж я впущу тебе?

— Так, пане мій. Моє власне. Моє ім'я Іріан.

— Правда?

Це питання поставило її в глухий кут. Деякий час вона мовчала, потім нерішуче промовила:

— Але саме це ім'я дала мені відьма Роза! Вона з нашого села і дала мені це ім'я навесні в водах річки, що тече під пагорбом Ірія. Це на острові Вей. — І це була чиста правда.

Сторож довго дивився на неї; їй здалося — цілу вічність.

— Значить, таке твоє ім'я… — задумливо промовив він. — Але, можливо, не все твоє ім'я цілком. Я думаю, у тебе є ще одне, а?

— Не знаю, пане мій. Мені воно не відоме.

І знову повисло затяжне мовчання. Потім Іріан боязко запитала:

— Можливо, мені вдасться дізнатися його тут, мій пане?

І Сторож злегка схилив голову на знак згоди. Ледь помітна посмішка позначила півкруги зморшок у нього на щоках навколо рота, і він відступив в сторону, пропускаючи її.

— Заходь, дочко моя.

І вона переступила поріг Великого Дому.

І тут же чари, накладені на неї Айворі, зникли, розірвалися, як тонка павутина, і вона знову стала сама собою.

Іріан пішла за Воротарем по викладеній кам'яними плитами доріжці і тільки в самому її кінці згадала, що розповідав їй Айворі, і озирнулася, встигнувши побачити, як сонячне світло просвічує крізь Дерево з тисячами листочків, вирізаних на чарівних дверях, вкладених в жовтувату кістяну раму.

Молодий чоловік у сірому плащі, який поспішав їм назустріч по доріжці, раптово зупинився і, підійшовши до них впритул, здивовано втупився на Іріан, а потім швидко кивнув на знак вітання і пішов далі. Вона озирнулася і побачила, що він теж озирнувся і дивиться на неї.

Якась куля, наповнена зеленуватим полум'ям, швидко плила над доріжкою їм назустріч, приблизно на рівні очей. Куля явно слідувала за цим хлопцем. Сторож махнув рукою, і куля облетів його стороною, а Іріан в жаху відсахнулася і присіла, але все одно встигла відчути, як цей холодний зелений вогонь затріщав у неї в волоссі. Майстер Сторож озирнувся на неї, і посмішка його стала ширшою. Він нічого їй не сказав, але вона тим не менш чомусь була впевнена, що в разі чого він про неї неодмінно подбає. Вона рішуче випросталася і знову пішла за ним.

Нарешті