Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Солдати, що отримували звання офіцера, часто носили певні значки, які вручалися офіційно при нагороді. Вони мали вигляд невеликих брошок зі срібла (молодша старшина), золота (булавна старшина) або діамантів (генеральна старшина).

Саме по зображенню значка можна було зрозуміти, до яких військ відноситься офіцер. До прикладу, у розвідки вони мали вигляд сапсана з розкритими крилами та виставленими вперед кігтями.

А от що стосувалося конкретного звання – про це розповідали горизонтальні лінії на крилах птаха. На срібних брошках одну лінію мав хорунжий; одну довгу і одну коротку – чотовий; дві довгі – поручник; і три довгі носив сотник.

У випадку штурмовиків, чиїм символом був аррех – найбільший хижий птах, що досягав людського зросту, – ситуація була схожою і звання також позначались лініями на крилах. У інших загонів, чиїм гербом слугували наземні хижаки, все повторювалося вже з кігтями та їхнім чітким зображенням. До прикладу, у хорунжого карального загону ювелір чітко зображував лише один кіготь хижака, тоді як решта мали лише впізнавані обриси. Чим вище звання, тим детальніше зображення.

Цього вечора Івор власноруч причіпив Вієм срібну брошку з зображенням сапсана на комір светра. Згодом вона зможе замовити верхній одяг з нашивками двох довгих, срібних ліній на плечах, аби не носити «парадну» прикрасу, як часто робили офіцери. Для зручності.

Невеликий значок був іменним, але носив в собі не ініціали, а зліпок аури, щоб ним не могли скористатися інші. Ці магічні властивості брошки давали допуск до архіву в головному штабі та до багатьох інших, не доступних раніше, місць. Наприклад, молодший офіцер міг змусити голову міста чи селища до співпраці від імені армії, але теж в чітких межах.

Після коротких привітань та урочистої промови Івора, яку той нахабно скоротив до пари речень, усі присутні зайняли вільні місця в кабінеті.

– Мені потрібен порожній схрон без будь-яких магічних чи енергетичних слідів, – промовила Реквієм, над чимось замислившись. – Своїм я скористаюсь лише в якості провідника інформації, щоб не виказати наше місцеположення.

– В мене десь був такий, – кивнув Ізбор, перш ніж полізти до шухляд в столі за згаданим артефактом. – Впевнена, що зможеш приховати сліди?

– В теорії так, – дівчина спохмурніла.

Підхопивши чистий лист паперу та олівець – прийнялася виводити знайомі формули, щоб точно нічого не забути. Вони допоможуть правильно вибудувати зв'язок між артефактами, не задіюючи ні магію, ні життєву енергію.

– Навіщо тут петля? – не зрозумів Олесь, разом з Велетом помітивши дивні символи, що доповлювали загальну формулу зворотнього зв'язку. – Ти так не зможеш скинути хвіст, лише наслідиш ще більше.

– Ні, – раптом заперечив Переяр, схилившись над плечем розвідниці. – Змінена формула допоможе отримати чіткий звук навіть на такій відстані. Додай міст між отримувачем та провідником, так ти не втратиш час на передачу запису і слід одразу обірветься.

З сумнівом поглянувши на штурмовика, Вієм на мить спохмурніла. Та, вгледівшись в числа у вказаному місці, визнала його правоту. Так збережена інформація й справді одразу досягала кінцевої точки, а амулет остаточно втрачав зв'язок з отримувачем і навіть провідним артефактом.

– Головне, щоб саме зараз в залі жодного генерала не було, – зітхнула розвідниця. – Інакше амулет хоча б на мить, але відчують. Ще й в момент активації.

– В цілому, ризик не надто й великий, – задумливо промовив Велет, щойно Івор передав пустий схрон. – Навіть якщо помітять – з цими формулами зупинити не зможуть. А магічний пошук здатен лише вказати приблизний напрямок витоку інформації – південь чи північ, перш ніж втратить слід.

Кивнувши на його слова, Реквієм попросила:

– Підстрахуєш мене?

– Гаразд, – відгукнувся Переяр. Сів в крісло навпроти і взяв до рук схрон, що мав стати кінцевою точкою, одразу активовуючи артефакт. – Налаштуй спочатку зв'язок з цим, а потім запускай амулет.

Розвідниця мовчки прийнялася за роботу. Зняла з шиї непримітний кулон на срібному ланцюжку, у вигляді кинджалу, і повернула рукоятку вліво. Ніхто б і не запідозрив в простій прикрасі нову розробку Колегії Артефакторів, що стала останнім подарунком вчителя.

Це був удосконалений схрон з високим рівнем захисту, який налаштовувався або на магію власника, або на його ауру. Він міг бути як простим носієм для зібраної інформації, так і передавачем, в разі поєднання з амулетами звукозапису.

Артефакт, про який знав лише дідусь та загиблий демонолог, став її найціннішим скарбом. Складний механізм зберігав в собі мало не всю важливу та заборонену інформацію, відому тільки розвідниці.

Присутні також впізнали розробку Колегії й не стримали здивування. Навіть зараз, через два роки після створення цього артефакту, дістати його було дуже важко і, що вже там, дорого.

– У тебе дуже щедрий дідусь, – лише й сказав Іриней.

– Це подарунок вчителя, – відмахнулася Реквієм, виводячи голограмні символи перед собою. Завдяки захисту прочитати їх міг лише власник, тож дівчина й не думала приховувати знаки, якими позначала всю збережену інформацію. А її, в свою чергу, вже б вистачило на довічне ув'язнення.

Проте, в захисті Вієм була впевнена – ще за життя над ним попрацював видатний демонолог, Нестор Маркіян. Здається, він зміг вплести прокляття в захисні лінії, яке б дісталося будь-якому бажаючому дізнатися чужі таємниці. Хоча, розвідниця досі сумнівалася, що там було лише прокляття. Знаючи вчителя, вона б не здивувалася, якби той поставив печать виклику демона замість замка.

Та надто поринати в спогади білявка не збиралася. Одразу налаштувала артефакт на порожній схрон в руках Переяра, і почала вибудовувати зв'язок з амулетом в головному штабі.

– Допомога з захистом потрібна? – неголосно, щоб не відволікати від роботи, запитав Велет.

– Здається, ні, – з сумнівом відгукнулася Вієм. – Амулет я встановила без проблем, магічний бар'єр зали зібрання його пропустив через неактивний стан, тоді ж налаштувала зв'язок зі схроном. Бар'єр пропустить його, прийнявши за свого. Все, впіймала. Приготуйся, амулет буде активовано за декілька хвилин.