Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Щойно маячок остаточно прокинувся після довгого сну, діяти довелося швидко. Пам'ятаючи формули, Вієм виділила на спустошення амулету лише десять секунд. Це б зберегло запис і не дало б достатньо часу, щоб впіймати їхній слід.

Спершу все йшло добре. Амулет не створював жодних перешкод і зібрана інформація, використовуючи магічні хвилі артефактів, за декілька секунд вже минала провідний схрон на шляху до кінцевої точки. Вони майже закінчили, коли виведена формула, що зависла в повітрі сяючими символами, раптом змінилась.

Останні символи почорніли, сигналізуючи про втручання з іншої сторони. В залі таки був генерал. Генерал, здатний передати прокляття разом з вкраденою інформацією, але Вієм не встигала зреагувати вчасно.

Розвідниця повністю зосередилася на виведенні наступних формул і, навіть помітивши вплетену магію, віддала перевагу збереженню запису, а не власному захисту.

Дівчина навіть не встигла усвідомити, що сталося, коли її раптом смикнули вперед, притискаючи до твердого тіла, перш ніж спалахнув вогонь. Зовсім незнайома, розлючена стихія пожирала темну магію, не даючи тій розповсюджуватися тілом у вигляді глибоких язв та пухирів.

Реквієм тільки сильніше стисла зуби, дозволяючи чужій магії знищити болюче прокляття. Не рухалася, намагаючись зосередитися на чому завгодно, тільки б не відчувати жахливого болю від опіків, які залишала чорна магія.

Прислухалася до чужого серцебиття, опинившись практично в обіймах Велета, що випалював власною стихією не лише закляття генерала, але й ледь помітний маячок, вплетений в його візерунок. Вона вперше відчула приємний запах лісу та чистого вогню, якого не зустрічала ніколи раніше. Хіба люди можуть так пахнути?

Та Вієм не встигла розвинути дивні думки до того, як все скінчилося. Стихія раптом опала до їхніх ніг, не пошкодивши навіть килим в кабінеті, а Переяр повільно відступив, важко опускаючись назад в крісло.

– Вражаюче... – кашлянув Івор, що, здавалося, навіть не рухався увесь час. – Знищити генеральське прокляття без жодного сліду ще треба вміти. Як почуваєшся?

– Нормально, – хитнув головою штурмовик. Було помітно, що розсіювання ворожого закляття забрало в нього прірву сил.

Озирнувшись до схвильованого Іринея, Велет одразу звернув увагу на схрон в руках сотника. Хвилину тому, тільки-но прокляття торкнулося правої руки Реквієм болючими язвами, смертник одразу кинув отримувач Олесю. Не можна було гаяти часу, щоб прокляття не встигло вкорінитися в плоті, тож він довго не думав.

– Зберіг? – глухо запитав Переяр, кивнувши на схрон.

– А то, – шумно видихнув брюнет, поволі розслабляючись. – Ти... наступного разу хоча б попереджай...

– Дякую, – тільки й вимовила Реквієм. Вона не очікувала втручання Велета, плануючи захиститися аурою, але не встигла. А зараз розуміла, що проти такого рівня чорної магії навряд чи допоміг би навіть її щит.

– Будь ласка, – раптом усміхнувся штурмовик, щойно розвідниця повернулась на диван. – Не думав, що замість власного захисту ти обереш збереження запису.

– Я знаю ціну інформації, – Вієм знизала плечима, ніби й досі не отямившись від шоку. – За останні місяці генерали провели близько трьох зібрань, пов'язаних з Ос так чи інакше. А ще... є вірогідність, що титани мають зв'язки з аристократією.

– Думаєш, Ос бажає повернути стару владу? – запитав Івор, з сумнівом поглянувши на підлеглу.

– Ні, – вона слабко усміхнулася й похитала головою. – Я скоріше повірю в помсту. Але... можливо, вони використають аристократів, прикриваючись попередньою династією.

– Аристократи теж не дурні, щоб повестися на порожні обіцянки, – відгукнувся Іриней. – Титанам доведеться надати докази і досить вагомі, щоб схилити Палату лордів та леді на свій бік.

– Можливо, вони у них є, – задумливо відгукнувся підполковник. – Ос уже продемонстрував своє бажання зробити народ ворогом для армії. Все ж, страта минулого короля з королевою не говорить в нашу користь.

– Невже нинішня династія взагалі не впливає на стан речей? – з недовірою запитала дівчина, повертаючи власний схрон в стан сну, перш ніж знову одягти кулон на шию. – Мене дивує, що народ так легко підбурити проти нової влади. Здається, вона не така вже й погана.

Почувши запитання, Івор лише зітхнув. Титани вправно тисли на болючі точки, використовуючи криваве минуле країни в якості своєї зброї.

– Король буквально маріонетка в руках генералів, – скривився підполковник. Не хотів це казати, адже правда дійсно була гіркою. – Королева політичних справ країни не торкається взагалі, вона займається лише благодійністю, іноді її можна зустріти на званих вечорах для родовитих леді, але нічого важливого. Хіба що кронпринц намагається бунтувати, проте... я не впевнений, що це справді бажання щось змінити. Більше схоже на жагу до незалежності, прагнення позбутися впливу військової верхівки, щоб на нього не тиснули. Спадкоємець, здебільшого, віддає перевагу скачкам, полюванню та казино. На місці звичайних людей я б теж такій правлячій родині не довіряв.

– І не дивно, – пирхнув Олесь. Що вже там, штурмовик і сам не надто поважав нинішніх володарів Роросу.

– До речі, Реквієм, Кальк сказала ще щось, перш ніж атакувати? – раптом згадав Ізбор, озирнувшись до підлеглої.

– Лише запитала, що з Йор, – відгукнулася розвідниця. – Коли дізналася, що загинув – або не повірила, або... не дуже засмутилася. Мені здалося, її не надто й хвилювало зникнення одного зі своїх.

«Зухвала курва. Завжди знав, що їй не можна довіряти», – раптом прозвучало в голові Івора, змусивши того здригнутися.

Ображений такою байдужістю, Йор вперше за увесь вечір виказав свою присутність. До того змій мовчки дослухався до розмови, не наважуючись на будь-яку, більш-менш помітну, активність. І тільки тепер не витримав.

– Це все? – підполковник звично проігнорував титана в своїй голові. – Більше нічого не сказала?

– Хіба що ненароком згадала, що ти заважаєш армії. Кальк вважає – генерали не втратять можливості позбутися некерованого підполковника. Верхівку хвилює лише результат, а не способи досягнення поставлених цілей.